Курсовая

інтернет реферат — коротко й по суті

Розділ 1. Передумови та причини Великих географічних відкриттів

1.1 Передумови Великих географічних відкриттів

Кінець XV — перша половина XVІI ст. — це час Великих географічних відкриттів, коли люди нової епохи шукали нових шляхів для досліджень над світом і природою. «Пробуджується бажання пізнати ближче тайни природи, невідомі країни, цілу землю з її незнаними просторами й таємничими океанами» [4; 163]. Взагалі Великі географічні відкриття — це комплекс найвизначніших відкриттів на суші і на морі, зроблених протягом майже всієї писемної історії людства [1;407]. Фінікіяни, греки й римляни у прадавні часи пізнали вже значні простори старого світу; у середньовіччі поширили географічний світогляд араби, нормани й учасники хрестових походів. А скільки ще має бути відкрито? Ще сплять у своїх пограбованих склепах люди невідомих нам племен. Чекають своїх «дослідників» джунглі Амазонії і басейни інших річок, приберегові пустелі і високогірні райони Мексики і Гватемали та інших баготочисельних куточків Нового Світу.

Однією з передумов Великих географічних відкриттів був розвиток техніки, який у XV-XVI ст. досяг великих успіхів. Селяни і ремісники продовжували нагромаджувати трудовий досвід і поліпшувати знаряддя праці. У гірництві й ремеслі почали застосовувати водяний двигун. Це давало можливість копати глибші шахти і добувати більше руди. Істотні поліпшення відбулися у виплавці та обробці металів. Із XIV ст. почали будувати домнивеликі плавильні печі. З добутого таким чином чавуну виплавляли залізо і сталь. Металу тепер виплавляли значно більше, ніж раніше. Його обробляли на спеціальних верстатах: токарних, шліфувальних, гвинторізних. Багато чавуну і заліза потрібно було для виробництва зброї. Було вдосконалено ручну вогнепальну зброю, з’явилися пістолети, важкі рушниці — мушкети. Тривалий час європейці не зважувались на далекі плавання у відкритому морі. Не маючи досконалих карт і морських приладів, мандрівники звичайно плавали в морях, що омивали Європу. Місцезнаходження корабля визначали тільки в ясну погоду за розміщенням зірок. Виходити у відкрите море стало безпечніше після того, як у моряків з’явився компас.

Перші ужили його, мабуть, китайці за дві тисячі років до н.е і використовували для визначення напрямку у пустелях; в ХІІІ-XIV ст. він був удосконалений і поширився по всій Європі, проте обладнання його залишалось дуже простим — магнітна стрілка, прикріплена до пробки і поміщена у посуд з водою. Ужиття компасу забезпечувало повернення кораблів додому, перед безцільною блуканиною по безкраїх морях, що давніше часто траплялося. [4; 164] Відкриття компаса призвело до перевороту у мореплавстві, як порох — у військовій справі, а перероблюваний процес — у металургії. Було винайдено також приладастролябію для визначення місцезнаходження корабля. Поліпшено також географічні карти, так, що моряк міг використати досвід давніших поколінь.

У часи середніх віків будова кораблів перейшла всесторонній розвиток. Галери, галони, каравели й інші судна італійців, турків, іспанців прийняли поліпшені форми й надавалися до далеких подорожей [4; 164]. У XV ст. було створено швидкохідний легкий парусник — каравелу. Це були рухливі, місткі і міцні судна. Вони мали три щогли з прямими й косими вітрилами й могли рухатися в потрійному напрямі не тільки при ходовому, а й при боковому і навіть зустрічному вітрі. На каравелах можна було вирушити в далекі морські подорожі. В 1459 р. перший корабель подібної конструкції з’явився на Балтиці. Всі кораблі з таким кріпленням обшивання в розмовній мові стали називатися «каравелами» від італійського cara bella («гарна форма»). Можна зробити висновок, що каравели як особливого типу судів (на зразок шхуни, барка або фрегата) у точному значенні цього слова ніколи не існувало. Це поняття завжди було трохи розмите. У часи Колумба вони вже були значно крупніше. Каравелою, між іншим, могли охрестити неф, якщо він мав гладке обшивання. Зважаючи на все, саме так обстояла справа із самою знаменитою каравелою — флагманським кораблем Колумба «Санта-Марією», що сам адмірал називав нао (неф). За свідченням Пантеро-Пантера, каравела — «дуже легке й бігке судно. Вона порівняно невелика, має чотири мрії…» [38] Вибираючи судно для своєї експедиції, Колумб свідомо віддав перевагу каравел. «Санта-Марія» мала водотоннажність близько 130 тон. Висота грота-щогли становила 28 м.

Були в географічних відкриттів і політичні передумови. Приміром, потужна морська держава Португалія володіла невеликою територією на заході Європи. Затверджуючи свою могутність, португальці всіма силами намагалися розширити свою державу за рахунок заморських земель. Причому, зусилля ці були настільки енергійними, що португальський принц.

1.2 Причини

До далеких подорожей вабили декого ідеалістичні мотиви — відкривати далекі невідомі народи і навертати їх на християнську віру. Але ще більшу роль відіграли матеріальні причини. Західна Європа була вже доволі густо заселена й у деяких країнах у населення була проблема, що полягала у неможливості знайти собі необхідного прожитку. Ці люди шукали собі нових засобів до життя і намагались знайти їх на морі. [4; 164] Ще однією причиною географічних відкриттів була торгівля, яка розвинулася під час хрестових походів і набула на кінець середньовіччя характеру постійних торгівельних зв’язків. Всілякі східні товари — прянощі (перець, кориця, гвоздика, імбир, мускатні горіхи тощо), цукор, ювелірні вироби, парфумерні товари, всякі східні тканини і т. ін. — дедалі більше входили в ужиток вищих і середніх класів Західної Європи.

Велика кількість посередників (араби, візантійці, італійці та інші) надзвичайно здорожувала вартість східних товарів. Купцям західних і північно-західних європейських країн віддалені східні ринки були зовсім недоступні. Завоювання турками Близького Сходу остаточно погіршило становище левантійської торгівлі. Думка знайти новий морський шлях до Індії, в обхід арабів і турецьких володінь, почала дедалі більше цікавити купців і моряків різних країн Західної Європи.

До пошуків казкової Індії спонукала європейців ще й інша причина. Товарне господарство, що розвинулося в Європі, потребувало великої кількості дорогоцінних металів. Таким чином, європейцям доводилось щорічно доплачувати певні суми дорогоцінними металами, внаслідок чого замість припливу золота й срібла до Європи вони відпливали з неї в східні країни. [8; 243] Отже, «проблема золота» перетворювалась на гостру економічну проблему, яка потребувала також якнайшвидшого розв’язання. У пошуках шляхів до Індії найбільш зацікавленними виявилися не італійські купці, а купці, з якими зв’язані феодали інших країн Західної Європи, що лежали в безпосередньому сусідстві з Атлантичним океаном. Цими країнами були насамперед Португалія й Іспанія. Економічними їх передумовами були кілька причин. [2; 179] Однією з цих причин було посилення в останній чверті XV ст. іспанської королівської влади, що раніше була обмежена. У формуванні іспанського королівства були присутні умови, виключно благосприятливі для обмеження королівської влади. [20; 719] Переломом у бік посилення королівської влади намітився наприкінці 60-х років XV століття. У 1469 році королева кастильська Ізабелла вийшла заміж за наслідника арагонського престолу Фердинанда, який через 10 років став королем Арагону. [24; 4]

Недовго могла вистоять остання мусульманська держава в Іспанії — Гранадський емірат — через декілька років після взяття іспанцями Малагі і Альмерії — останніх мусульманських портів — іспанські війська на початку 1492 р. вступили в Гранаду.

Закінчився восьмисторічний процес реконкісти — зворотнього завоювання християнськими державами піренейських країн, завойованих у 711 р. мусульманами — маврами. Такими були передумови і причини заокеанської експансії західноєвропейських країн.

Великі географічні відкриття були викликані розвитком продуктивних сил суспільства, ростом товарно-грошових відносин і необхідністю золота й срібла для подальшого обігу засобів, тому що гроші поступово ставали саме засобом обігу.

Передумовами епохи Великих географічних відкриттів стали досягнення науки й техніки, насамперед, в області кораблебудування й навігації.

Проте, далекі морські плавання стали можливими завдяки оснащенню судів компасами, а капітанів — географічними картами. На картах того часу невідомі, але передбачувані землі позначалися білими плямами або безформними утвореннями з написом «terra incognita». Метою прагнень до дальніх плавань приморських західноєвропейських країн було відкриття прямого морського шляху «до Індій», тобто до країн Південної і Східної Азії, які вважались «батьківщиною прянощів» і немовби буяли золотом. Феодалізм у Західній Європі в цей час знаходився на стадії розкладу, виростали великі міста, розвивалась торгівля як між європейськими країнами, так і між позаєвропейськами. [17; 3]

Об’єднання в одне королівство Кастилії і Арагону і митецька політика посилили королівську владу в обох країнах. Щоб приборкати іспанське дворянство, яке не воліло їм підкорятись королі організували союз міст «Святе братство»(Санта ермандад), яке виставило декілька тисяч людей для політичної служби і в декілька років очистило країну від розбійничих шайок розорившихся дворян.

До передумов відкриттів відноситься той факт, що внаслідок завоювання Гранади, що поклало край цїй, майже безперервній, війні в самій Іспанії, війні, що була ремеслом для тисяч дрібно поміщицьких дворян — «ідальго», ті залишились без справи. Тепер вони стали ще більш небезпечні для монархії і іспанських міст, що розвивались, ніж у роки реконкісти.

Розділ 2. Найважливіші морські експедиції XV- початку XVI ст.

2.1 Відкриття португальцями морського шляху до Індії

На жаль, найчастіше географічні відкриття носили характер військової агресії. Одна із самих сумних історій — відкриття в 1416 р. Канарських островів португальцем Велью, що досліджував західне узбережжя Африки. Щасливі Острови, Єлисейські Поля, сад Гесперид, Атлантіда… такими були перші назви Канарських островів, знайдені в грецьких і римських рукописах. Мова йшла про архіпелаг, населений аборигенними племенами гуанчес — високими, білошкірими людьми, що живуть у скелястих берегах, печерах або невеликих поселеннях, які складаються з круглих будинків. У 1496 р. цей народ показав велику відвагу і мужність у боротьбі проти приєднання до кастильской корони. Незабаром після відкриття португальці повністю знищили загадковий народ, що заселяв Канари. [39] За відкриттям Канарських островів в 1419 р. португальцями Зарку й Ваш Тейшейра були відкриті острови Мадейра й Порту-Санту, а в 1431 р. мореплавець Кабрал відкрив Азорські острови.

Столицею, де проживали португальські віце-королі, стало місто Гоа (на північ від Калікута). Дуже велике значення для португальського панування в Індії мало загарбання важливих торгових і стратегічних пунктів — міст Аден (біля виходу Червоного моря в Індійський океан) і Ормуз (у Перській затоці). Тим самим португальці повністю закривали старі торгові шляхи з Індії до Александрії Червоним морем і з Індії до Сирії через Месопотамію. У 20-х р. XVI ст. португальці захопили вже значну частину Зондського архіпелагу. Так за короткий час була створена велика португальська колоніальна імперія. Місце Александрії, а частково і Венеції, зайняло місто Лісабон, столиця Португалії. [18; 327]

У 1415р. у Генріха — третього сина короля Жуана І, прозваним сучасниками Мореплавцем, визріла думка дістатися Гвінеї морським шляхом і перехопити торгівлю у арабів, але для цьоьго потрібен був морський флот. Принц Генріх взявся за організацію мореплавства і розпочав з того, створив у південній Португалії , на мисі Сагреш, щось подібне до морської академії.

Тут було засновано обсерваторію, морську школу, суднобудівну майстерню, а також бібліотеку, в якій зберігалися численні книги про морські подорожі, географічні карти, рукописи. Перед ними були поставлені завдання удосконалити способи навігації, а головне з`ясувати чи можна дістатися Індії огинаючи Африкує. Досить швидко академія перетворилась на морський центр Європи. Смерть Генріха у 1460 році призвела до занепаду морської академії в Сагреші, але започаткована ним португальська експансія в Західну Африку вже не припинялася. Принц був призначений римським папою головою католицького ордену Христа і не мав права за своїм саном брати участь у морських плаваннях. У 1418 р. на південь було споряджено першу експедицію, але вона повернулась ні з чим — моряки боялися пливти до екватора, до мису Бохадор, що знаходився на узбережжі Африки, трохи на південь від Канарських островів. Екіпаж нової експедиціі 1434 р. як тільки дізналась що попереду мис Бохадор счинила бунт. Врятували справу хитрість кращого вихованця принца Генріха капітана Жіла Еаніша. Якби не він, то експансія Португалії на південь затрималася би на багато років. Насправді він повернув до відкритого моря і, коли земля зникла з очей, попрямував на південь. Але і його не покидав неспокій, з острахом чекав, що ось-ось закипить вода, почне чорніти шкіра. Та минав час, але нічого такого з моряками не трапилось, море було спокійним. У 1446 р. португальці досягли островів Зеленого Мису, і раділи як діти, побачивши буйну зелень. За таких обставин і дістали острови свою назву. Відкривши багаті береги Гвінейської затоки у 1471 р., португальці не дуже поспішали йти далі. На плантаціях Мадейри де у пункті, що назвали Золотим Берегом, збудували сильну військову факторію працювали завезені з Африки невільники.

Наприкінці XV століття в багатьох виникло запитання: чи вірне карта миру Птолемея? На цій карті Африка простиралася до Південного полюса, відокремлюючи Атлантичний океан від Індійського. Але португальські мореплавці встановили: чим південніше, тим беріг Африки більше відхиляється до сходу. Цю хвилюючу загадку вирішив португальський мандрівник Бартоломео Діас.

Вийшовши з Лісабона в 1487 р. на трьох кораблях., він в 1488 р. доплив до південного краю Африки й навіть обігнув її, незважаючи на жорстокий шторм. Самий південний виступ Африки Діас назвавши мисом Бурь. За цим мисом його кораблі ввійшли у води Індійського океану. Алі Бартоломео Діасу довелося на цьому закінчити свою подорож: змучена бурями команда зажадала повернення на батьківщину. Після доповіді Бартоломео Діаса про результати плавання португальський уряд розпорядився назвати південний мис Африки не мисом Бурь, а Доброї Надії — надії досягти Індії й інших країн Сходу морським шляхом. Надія ця незабаром збулася. Відпливши з Лісабона влітку 1497 р. на чолі невеликої флотилії з чотирьох кораблів, Васко да Гама (1460 — 1524) навесні 1498 р. досяг західного узбережжя Індії,обігнувши Африку, висадившись у місті Калікут. У серпні 1499 р. мандрівники повернулися з вантажем золота та індійських прянощів. За два роки важкого плавання з 168 чоловік команди живими залишилось лише 55 чоловік [15; 203]. Відкриття Васко да Гами справило у Португалії величезне враження.

Таким чином, перша експедиція Васко да Гами відкрила португальцям шлях у Каликут. [33; 41] Португальський король Мануел I (1495 — 1521) прийняв з цього приводу титул «повелитель Індії» і прізвисько «Щасливий». Уже 28 серпня 1499 р. Мануэл додав до свого титулу володіння Індією, ставши називатися: «Сеньйор Гвінеї, навігації, торгівлі Ефіопії, Аравії, Персії й Індії» [34; 111]. Мануел прагнув до встановлення монополії на торгівлю з Індією й хотів установити контроль над Індійським океаном. Тому 9 березня 1500 р. він послав в Індію флот з 13 кораблів під командуванням Алвариша Кабрала. Із цього моменту починається активне завоювання Індії, що переслідує торговельні й військово-політичні цілі [34; 112]. Метою даної експедиції було призначення адміністратора факторії в Калікуті, священиків і ченців для поширення християнства в Індії, також Мануэл наказував боротися з «маврами з Мекки», щоб установити повну монополію правителя Португалії на торгівлю спеціями. [33; 42] Там Кабралу дозволили організувати торговельну факторію й тим самим, Португалія зав’язала торгівельні зв’язки з індійськими містами Кончин і Кананор.

По шляху в Індію Алвариш Кабрал відкрив Бразилію, вона була названа «острів Віра Круш» й оголошена володінням португальського правителя. У липні 1501 р. Кабрал повернувся в Лісабон. У результаті експедиції Педру Алвариша Кабрала португальці одержали багато різної інформації про Індію, про народи індійські міста, що населяють, і торговців, що торгували в них.Але подорож Педру Алвариша Кабрала не досягло всіх цілей, позначених правителем Мануэлом I. Після цього король Мануэл у другий раз відправив в Індію Васко да Гаму (1502-1503 р.). [39]

2.2 Відкриття Колумбом Америки та її колонізація

Генуєць Христофор Колумб (1451 — 1506) запропонував у 1492 р. іспанському урядові Фердинанда й Ізабелли проект подорожі до Індії в західному напрямку. Колумб виходив із вчення про кулястість Землі. Іспанський уряд прихильно поставився до проекту Колумба. 3 серпня 1492 р. невелика ескадра у складі трьох кораблів вийшла з гавані Палос в Атлантичний океан.

Якщо користуватися офіційними документами для визначення найближчої мети першої експедиції Колумба, то потрібно в першу чергу, пікреслити, що глухе згадування про материк все ж могло відноситись лише до Азії: ніякого іншого материка, окрім Азії, — по стародавнім і середньовічним уявленням — не могло бути в північній півкулі на захід до Європи, за океаном (нові материки могли бути лише у південній півкулі). [26; 18] 12 жовтня 1492 р. Колумб відкрив один з Багамських островів у Карибському морі поблизу Центральної Америки. Незабаром він відкрив сусідні великі острови Гаїті і Кубу. В одній з наступних подорожей Колумб виявив береги Південної Америки (поблизу гирла ріки Оріноко). Проте нова частина світу, відкрита Колумбом, не дістала назви за його ім’ям.

Порівняно із справжньою, «Східною Індією» нова, «Західна Індія» Колумба виявилася бідною, без міст і цивілізації. У тубільців траплялося золото та срібло, але далеко не в такій кількості, як сподівались іспанці. Колумб швидко впав у немилість двору.

У 1506 р. він помер у провінційному місті Вальядолід у злиднях, всіма забутий. Відкритий Колумбом материк дістав назву — «Америка», за ім’ям іншого італійця, флорентійця Амеріго Веспуччі (1452-1512). Амеріго здійснив кілька подорожей до «Нової Землі», у 1499 р. прийнів участь в експедиції Алонсо де Охеда, дослідивши детально північно-східні береги Південної Америки. [5; 15] Дослідник висловив думку, що це не Азія, а новий континент. Картографи вже з 1507 р. почали відмічати на своїх картах землі, відкриті Колумбом, загальною назвою «Земель Амеріго», пізніше була змінена на «Америка». [14; 135]

Відкриття Колумба викликало суперництво між Португалією й Іспанією за нові землі. Щоб запобігти зіткненням, обидві держави уклали між собою в 1494 р. договір у Тордесільясі, згідно з яким була проведена межа від полюса до полюса у 2053 кілометра на захід від островів Зеленого Мису. Усі нововідкриті землі і води на захід від цієї межі повинні були належати іспанцям, на схід — португальцям. У 1529 р. у м. Сарагоса було укладено новий договір, так стався перший поділ колоніального світу.

Колонізація Америки розпочалася відразу ж внаслідок її відкриття. Після відплиття Колумб залишив частину екіпажу затонувшої «Санта-Марії» на острові Еспаньйола (Гаїті) побудувавши там форт Навідад (Різдво). Колумб думав, що це Японія і дав колоністам завдання вимінювати золото. Після прибуття в Іспанію він написав королям листа в якому говорив таке: «Їх високості можуть бути певні, що я надам їм стільки золота, скільки потрібно, якщо їх високості сприятимуть мені своєю милістю, допомогою. Крім золота вони матимуть прянощі, бавовну — і стільки скільки забажають…» [13; 45] У цьому листі вказані всі плани іспанців щодо нових земель. Коли до Навідаду приплила друга експедиція Колумба, то знайшла спалений форт і трупи колоністів. Колоністи вели себе за відсутності Колумба як зграя злочинців, поки не натрапили на войовничого касіка Каонабо. Його воїни напали на Навідад, легко взяли форт. Відразу ж Колумб організував криваву каральну експедицію. Почалася колонізація островів Карибського моря.

Колонізація велась вогнем та мечем, і вона призвела до повної загибелі корінного населення. Після усунення Колумба від справ, в Америку ринулась маса авантюристів, хоча траплялися серед них і вчені (Амеріго Веспуччі). А тим часом ситуація в колоніях була дуже тяжкою. На Еспаньйолі довелося ввести заборону залишати острів боржникам. На одній з каравел, що прямувала на материкову колонію (нині Панама) виявили одного з ідальго-боржника на прызвище Васко Нуньєс де Бальбоа. По дорозі ідальго підняв на кораблі бунт, а дібравшись до колонії захопив там владу, і організував експедицію для пошуку Тихого океану. 1 вересня 1513 р. двісті конкістадорів вирушили в безсмертя. Лише 29 вересня кілька десятків солдатів перетнувши Панамський перешийок, дісталися Тихого океану. Пограбувавши місцевих індіанців, експедиція повернулась в колонію, де Бальбоа заарештували як заколотника та стратили. Але його приклад не зупинив інших шукачів пригод. 18 лютого 1517 р. сто конкістадорів на трьох каравелах під командуванням Ернандеса де Кордови відправились в експедицію та відкрили державу Майя. [14; 76] У квітні 1518 р. до Юкатану вирушила нова експедиція у складі 240 чоловік на чотирьох каравелах під командуванням Хуана Гріхальви.

Експедиція просунулась далі чим попередня і добралася до країни ацтеків Теночтітлану, там їх прийняли за богів і щедро обдарували золотом. Після повернення експедиції Гріхальву жорстоко покарали за те що він не завоював багату країну. Іспанці відразу ж почали готуватися до завойовницького походу. Керівником призначили молодого дворянина Ернана Кортеса. Вибір губернатора Еспаньйоли Дієго Веласкеса був невипадковий. Ернан Кортес встиг повоювати проти Гранади, вліз в борги. Веласкес не відпускав його на материк, але каравели вже вийшли в море коли в порт прибули солдати заарештувати державного злочинця Кортеса. Експедиція зупинялася в портах Тринідад і Гаванна, де поповнилася провізією та людьми. 18 квітня 1519 р. експедиція дійшла до узбережжя Мексики. Відразу ж було засноване місто Веракрус. Місцевий правитель за наказом з Теночтітлану щедро обдарував іспанців золотом та рабинями,

Кортес заявив що іспанці хворіють хворобою від якої одні ліки — золото і, що він повинен зустрітися з правителем Теночтітлану тлатоані Монтесумою. Переляканий тлатоані наказав затримати чужинців, даруючи їм золото. [20;89] В середині серпня 1519 р. конкістадори почали наступ на Теночтітлан. До іспанців приєдналися армії двох племен: тотонаків і тлашкаланців. Першою жертвою стало місто Чолула. 8 листопада 1519 р. Кортес вступив до Теночтітлана. При цьому Кортес сказав: «Звідсіля розпочнеться завоювання імперських володінь, саме тут знаходиться місце, яке диявол зробив своїм головним сховищем, і коли це місто підкориться нам, і підкориться без труднощів, то без труднощів буде завойована і решта»[16; 102].

Іспанці вступили до величного міста, населення якого нараховувало близько 120 000 чоловік (на той час Лондон — 40 000, Париж — 65 000). Тим часом з Веракруса надійшла тривожна звістка — Веласкес вислав 900 солдат, з них 100 кавалеристів з суворим наказом заарештувати Кортеса і доставити його на Кубу. Очолював експедицію друг губернатора Панфіло Нарваес.

Кортес віддав частину свого золота солдатам, а потім взявши 70 солдатів виступив назустріч Нарваесу. В Теночтітлані з армією залишився Педро Альварадо [8; 342]. В Теночтітлані спалахнуло повстання. В травні 1520 р. ацтеки звернулися до Альварадо з пропозицією: в обмін на право скористатися храмом вони обіцяли зняти облогу. Після початку богослужіння Альварадо наказав знищити ацтеків, що й було виконано. Коли по місту пронеслася чутка про новий злочин іспанців, десятки тисяч людей взялися за зброю, розпочався відчайдушний штурм палацу. Керував повсталими племінник Монтесуми Куаутемок. Саме в цей момент в місто ввійшов Кортес, якого пропустили в палац без перешкод. Іспанці опинилися в пастці. Гіганські втрати несли тлашкаланці та тотонакі, гинули і іспанці.

Полонених іспанців на очах товаришів приносили в жертву. 30 червня 1520 р. конкістадори вбили Монтесуму. В ніч на 1 липня іспанці пішли на прорив, коли добралися до каналів, виявилось, що мости зруйновані. Поки будували переправу з усіх боків вдарили ацтекські воїни.

Загинуло 800 іспанців, було втрачено всю артилерію. [6;198] Лише на початку 1521 р. Кортес зібрав нову армію, лише в червні після боїв з перемінним успіхом Кортес зміг приступити до штурму. Обложене місто протрималось до 13 серпня 1521 р., після чого тлатоані Куаутемок здався, перед тим встигши заховати скарби. У війні проти іспанців загинуло понад 300 000 ацтеків.

Про існування легендарної «золотої» країни Біру іспанці дізналися під час походу Бальбоа. Ця країна стала мрією Франціско Піссаро, іспанського конкістадора. В 1513-1535 рр. брав участь у завоюванні Панами й Перу, відкрив частину Тихоокеанського узбережжя Південної Америки із затокою Гуаякіль і Західну частину Кордильєрів, Анд, розграбував і знищив державу інків Тауантинсуйу, заснував міста Ліма й Трухильо. [22; 105]

У листопаді 1524 р. зібравши невеличкий загін Піссаро з компаньйонами відправилися на південь, але експедицію спіткала невдача. 10 березня 1526 р. каравели знову вирушили на південь і дійшли до інкського міста Тумбес. У 1528 р. з Панами прибув корабель, але без солдатів. 26 липня 1529 р. король підписав з Піссаро угоду. Піссаро був призначений генерал-капітаном, тобто правителем ще не завойованої країни. [23;39]

В січні 1531 р. експедиція відправилась у Перу. 16 листопада 1532 р. під час зустрічі іспанці перебили охорону і захопили інків в полон. Атауальпа запропонував іспанцям викуп — кімната заповнена золотом (4,5 на 7,5метрів), і дві кімнати заповнені сріблом (6,6 на 5,1метра і 10,5 на 5,1метра). На кожного вершника припало 40 кілограмів золота, а на піхотинця 20 кілограмів. Піссаро порушив свою обіцянку, і отримавши викуп почав судити інків. 19 серпня 1533 р.більшість інків було повішено. Гігантська і могуча імперія інків впала практично миттєво. [25;52].

Дуже дорого обійшлося іспанцям завоювання країни майя. Ще в 1527 р. 250 солдатів під командуванням Франціско Монтехо висадились на берегах Юкатану, наступного року Монтехо повторив похід, в якій конкістадори зазнали поразки і знову відступили. Третю спробу Монтехо зробив у 1533 р. У 1541 р. у країні почалася громадянська війна, склалося дві коаліції.

На чолі одніїє став Коком, а на чолі другої — Шіва. У 1541 р. загін в 400 солдатів на чолі з сином Монтехо знову вторгнувся на Юкатан і уклав союз з Шівою. В червні 1542 р. відбулась головна битва під іспанським селищем Меріда, де Коком зазнав поразки.

У 1536 р. іспанський загін на чолі з Гонсало Хіменесом набрели на столицю держави Чібча-муїсків — Боготу, де захопили гігантські скарби. У 1547 р. конкістадори на чолі з Педро Вальдівією перейшли річку Біо-Біо і вторглися в країну Аураканів (південніше Чилі). Із закликом «За свободу необхідно боротися» молодий вождь дав генеральну битву у 1553 р.: він заманив іспанців у пастку, де вони всі загинули, Вальдівія потрапив в полон, де його стратили. У 1885 р. Арауканія об`єдналась з Чилі. Закінчилась трьохсоттридцятирічна боротьба за незалежність.

2.3 Навколосвітня подорож Магеллана

Велике значення в історії географічних відкриттів мала подорож Фернанда Магеллана (1480 — 1521). Магеллан, подібно Колумбу, направляється до суперниці Португалії — в Іспанію. Іспанський король, вісімнадцятирічний Карл I, згодний прийняти його. Іспанія має потребу в золоті. Іспанія дала йому старі судна, непоказні на вид. Потрібний був ремонт, тільки й усього. І після того як кораблі упорядкували, у гавані Севільї вишикувалися п’ять білосніжних красенів. [10; 183]

«Проект Магеллана базувався а двох пунктах. По-перше, він вважав, що в південній частині Південноамериканського материка повинен бути прохід з Атлантичного океана в Південне море. По-друге, він думав, що Молуккські острови знаходяться ближче до Південної Америки, ніж вважалось раніше. [30; 57]

20 вересня 1519 р. п’ять суден Магеллана з екіпажем двісті шістдесят п’ять чоловік вийшли з аванпорту. Перехід від Магеланового проливу до Марианських островів був здійснений за три місяці і двадцять днів; весь цей час екіпажі кораблів відчували муки голоду. «Вони їли сухарі, проте то були вже не сухарі, а сухарна пиль, змішана з чев’яками, що зжерли сухарі. Від неї сильно тхнуло крисиною сечею» [26; 62]. 6 березня 1521 р. Магеллен і його супутники віддали якір на острові Гуам.

Від острова Гуам Магеллан відправився 8 березня 1521 р. на захід і 16 березня досяг Філіппінських островів (він назвав їх островами Сан-Лорасо). «Хоча Фернан де Магеллан зберіг голову на плечах, вдумливому спостерігачеві може здатися, що він її вже давно втратив» [16; 137].

«Силапулапу, правитель прилеглого острівця Мактан, усе ще противиться наверненню до християнства й не кориться Карлосу-Хумабону, хоча одне з його селищ спалений ущент. 27 квітня 1521 року після опівночі відданий наказ зайняти місця в трьох самих більших човнах флотилії. Шістдесят збройних чоловіків у панцирах і шоломах сіли в човни. Магеллан посилає сіамського купця до Силапулапу. [16; 138] Що трапилося потім, не може ніхто розповісти краще свідка, Антоніо Пігафетти: «Магеллан одним з перших був поранений стрілою вище коліна. Коли вони його оточили, він ще встиг обернутися, щоб подивитися, чи всі досягли човнів». [26; 70]

На трьох човнах залишилося всього 115 чоловік — людей не вистачало, і судно «Консепсіон» довелося спалити. Кілька місяців кораблі блукали в пошуках «Островів пряностей». На острові Тидоре іспанці дешево купили багато гвоздики, мускатного горіха й т.д. і розділилися: «Вікторія» з капітаном Хуаном Эль-Кано рушила на захід навколо Африки, а «Тринідад», що потребував ремонту, залишився. Капітан Эль-Кано, боячись зустрічі з португальцями, тримався значно південніше звичайних шляхів. Він першим пройшов по центральній частині Індійського океану і відкрив острів Амстердам.

6 вересня 1522 р. «Вікторія» завершила навколосвітню подорож і повернулася додому, трохи пізніше повернувся «Тринідад». Але на ньому привезли стільки пряносщів, що їх продаж компенсував втрату інших кораблів». [9; 204]

Подорож Магеллана відбувалась у 1519 — 1522 pp. і була першою в історії подорожжю навколо земної кулі. Подорож Магеллана являла собою цілу серію відкриттів:

Магелланова протока і Вогняна Земля в Південній Америці, численні острови у Великому океані, зокрема Філіппінські острови, Зондський архіпелаг і т. ін. Водночас ця подорож цікава як свого роду синтез іспанських і португальських подорожей. Португалець за походженням, Магеллан плавав, проте, на іспанських кораблях. Маршрут подорожі — іспанський (у західному, точніше, південно-західному напрямку). Та метою Магеллана (як і всіх португальських мандрівників) було досягти Індійського океану та його островів, що славилися прянощами. Із 265 чоловік, які вирушили в дорогу, назад повернулось лише 18. [19;49]. Подорожжю Магеллана дослідним шляхом було доведено кулястість Землі.

У 70-х рр. ХVI ст. у Тихий океан вперше проникли англійці, які до того часу підірвали морську міць Іспанії у Атлантиці. 13 грудня з Плімута вийшла до американських берегів флотилія пірата Френсіса Дрейка. 20 серпня 1578 р. вступив в Магелланову протоку і вийшов у Тихий океан. У 1580 р. корабель пересікла Тихий океан, вийшов до Філіппін і Молукк і, обійшов мис Доброї Надії, і в вересні 1580 р. повернувся в Англію. [29; 85]

До середини XVI ст. було відкрито шляхи до берегів Індії через Тихий океан. До 1488 р. португальські мореплавці обстежили все західне й південне узбережжя Африки (Б. Діас й ін.). В 1492-1494 рр. X. Колумб відкрив Багамські, Великі й Малі Антильські острови (1492 рік — рік відкриття Америки). Тепер уже й португальським кораблям треба плисти в Індію, за всяку ціну і якомога швидше! Підготовка прискорилася, були прикладені величезні зусилля. [35; 156] У 1497-1499 рр. Васко да Гама відкрив (за допомогою арабських керманичів) безперервний морський шлях із Західної Європи навколо Південної Африки в Індію; в 1513-1525 рр. іспанці перетнули Панамський перешийок і досягли Тихого океану (В. Нуньес де Бальбоа), відкрили затоку Юкатан, і все узбережжя Мексиканської затоки, завоювали Мексику й Центральну Америку (Е. Кортес й ін.), обстежили весь атлантичний берег Південної Америки.

Завоювання Флориди, Мексики було ускладнене войовничим і непідкорним духом корінного населення: майя, інків у Південній Амереці і індійців — у Північній. «Боротьба індіанців проти європейських колонізаторів тривала до кінця XIX сторіччя і дала яскравий приклад волелюбності, самовідданості та відваги». [12;11]

В 1519-1522 рр. Ф. Магеллан і його побратими зробили перше кругосвітне плавання (навколо південного краю Америки — через протоку).

Подорож Магеллана вважається однією з найбільших подій XVI ст.: експедиції, що відправилися на захід, повернулися назад зі сходу й довели таким чином, що Земля має форму кулі; уперше європейці перетнули найбільший з океанів- Тихий,відкривши прохід з Атлантики. Крім того, експедиція з’ясувала, що значно більшу частину поверхні землі займає не суша, як думали Колумб і його сучасники, а океани. Ім’ям Магеллана названі два зоряних скупчення (Більші й Малі Магелланові хмари) і протока. Всі подорожі Магеллана описав історіограф й учасник експедиції Антоніо Пігафетта.

Народи, виховані у віротерпимості, звикли до того, що кораблі, що припливали з багатьох країн, не представляють небезпеки. «Першим сигналом, на який варто було б звернути увагунаселенню, стало поводження португальців. Ледь увійшовши в зону цивілізації, прибульці почали захоплювати купецькі човни, вважаючи їхнім військовим здобутком, катували їхніх хазяїв, щоб одержати відомості, потрібні для подальшого плавання. І так просувалися на північ уздовж узбережжя, поки не ввійшли в сомалійський порт Малінді»[12; 15]. У зручних місцях португальці висаджувалися на берег і ставили особливі знаки («падрани»), що позначали, що дана земля відтепер володіння Португалії. Було покладено початок епохи колонізму.

Розділ 3. Географічні відкриття другої половини XVI — першої половини XVII ст.

Географічні відкриття відбувалися і у XVI та XVII ст. Ореляна де Франциско (бл. 1511 — 1546) — іспанський конкістадор, перший європеєць, що перетнув Південну Америку в самій широкій частині материка, дослідив середній і нижній плин ріки Амазонка (1541-1542). [24; 136] У пошуках нової «золотої країни» у грудні 1541 р. він перейшов у східній частині Кордильєр й відкрив повноводну ріку Напо — один із припливів верхньої Амазонки. 12 лютого 1542 р. бригантина Ореляни пройшла місце, де з’єднуються три ріки, і сама більша з них була «широка, як море». Мандрівники ще не знали про те, що вийшли на Амазонку — найбагатоводнішу річку світу. [24;137]

В другій половині XVI ст. іспанці здійснили ряд тихоокеанських експедицій, які мали на меті розшукати невідомий південний материк («Невідома Південна земля»). В результаті цих експедицій було відкрито Соломонові острови (1567 p.), 21 липня 1595 p. був відкритий скелястий острів, названий Магдаленою, це був острів Фату-Хіва в Максизській групі, що становили частину Південної Полінезії. 5 серпня 1595 р. флотилія покинула Маркізські острови. За два тиждні іспанці розашували на островах три хреста і вбили двісті чоловік. [29; 89]

Наступні великі подорожі в південній частині Тихого океану були здійснені голландцями. [18; 73] У 1616 р. голландець Шаутен де Горн відкрив найпівденнішу частину Америки — мис, який дістав його ім’я.

Західний берег значиться вже на одній карті 1542 р. за назвою Великої Яви, як частина великої Австралійської землі, що, на думку тодішніх учених, оточувала весь південний полюс земної кулі. В.Янцу в 1606 р., очевидно в перший раз підійшло до берега австралійського материка. Незабаром після того іспанець Торрес досяг цього берега зі східної сторони. Західний берег був відкритий в 1616 р. капітаном Дірком Гартогом, а в 1619 р. купці Едель і Гутман пристали до нього. В 1627 р. Петер Нюітс відкрив частину західного берега, що лежить до сходу від мису Лейвина, і дав їй назва Нюітсленда.

Протягом 1642 — 1644 рр.співвітчизник Горна Абель Тасман обстежив Австралійське узбережжя і довів, що Австралія — це новий континент. [ 11; 27] Ім’я дослідника збереглося за о. Тасманією. Протягом XVI — XVII ст. Великі географічні відкриття було зроблено і в Північній півкулі. Генрі Гудзон (1550 — 1610) проникає углиб Північної Америки, досліджує невідому річку та затоку, пізніше названі його іменем. Вільям Баренц (1550 — 1597) у 1590 — 1597 рр.обстежив море, яке пізніше назвали його ім’ям — Баренцеве море. У 1594 — 1597 рр. Він вже організував три експедиції до Нової Землі, під час останньої з яких загинув разом зі своїми супутниками.

Величезне значення мали російські географічні відкриття, що стосувалися дослідження Північного Льодовитого океану та північної частини Тихого океану. В 30-40-х рр. XVII ст. експедиції І.Москвітіна, В. Пояркова, Є. Хабарова обстежили Нижній Амур і склали вперше карту цієї ріки, острови Охотського моря та інші райони Далекого Сходу. Найбільшим географічним відкриттям на Далекому Сході було відкриття у 1648 р. сибірським козаком Семеном Дежнєвим крайнього далекосхідного мису (названого його ім’ям) і Берингової протоки, яка відділяє азіатський материк від Америки.

Таким чином оскільки відкриті Колумбом землі виявилися не частиною Азії, а новим материком, перешкодою на шляху до Індії й Моллукским островам постало питання про пошуки обхідного маршруту. В 1529 р. Іспанія й Португалія уклали Сарагоський договір про новий розподіл світу: Азія (за вийнятком Філіппінських островів) була визнана сферою інтересів Португалії, а басейн Тихого океану (Океанія) — Іспанії. Освоєння іспанцями Океанії почалося в другій половині ст.: були відкриті Соломонові острови (А. Менданья де Нейра; 1567-1569 рр.), Маркізські острови й о. Санта-Крус (А. Менданья де Нейра; 1595 р.

На початку XVII ст. підтвердилася популярна в Європі гіпотеза про існування великого південного материка (Австралія).

Можливо, ще в XVI ст. північне узбережжя Австралії відвідували португальці, однак честь її відкриття приписується голландцеві В.Янцу, що в 1606 р.виявив західне узбережжя півостріва Кейп-Йорк; у тому ж році іспанець Л.В. Торрес відкрив протоку між Австралією й о.Нова Гвінея (протока Торреса). В 1610-1630-х рр. голландські експедиції трохи обстежили північні береги континенту. Під час своєї першої подорожі (1642-1643 рр.) голландець Я.А.Тасман обігнув Австралію з півдня, довівши, що вона являє собою єдиний масив суши, і відкрив о.Тасманія, о.Нова Зеландія, острови Тонга й Фіджі; під час своєї другої подорожі (1644р.) він досліджував узбережжя затоки Карпентарія.

Європейські експедиції, головним чином в лиці голандських мандрівників, дослідили басейн Тихого океану і довели, що в ньому існують острови, які є не лише залюдненими, а й багаті рослинністю, тваринництвом. Великі дослідники відкрили острівний світ Океанії. Нові землі у цій частині земної кулі внаслідок відкриття також потерпали від європейської експансії.

Розділ 4. Значення великих географічних відкриттів в історії людства

Епоха Великих географічних відкриттів має вийняткове значення для європейської історії. Багато істориків називають її «часом великого прориву», і цьому є всі підстави. Саме в цей період були закладені основи капіталістичного способу виробництва, значно зріс рівень продуктивних сил, змінилися форми організації виробництва, прискорилися темпи економічного розвитку. Цей період вивликав переломні зміни у відносинах Європи з іншими цивілізаціями.

Протягом історії людського суспільства рівень і темпи соціально-економічного розвитку окремих народів і країн були нерівномірними, тому на етапі розкладання феодалізму в середині XV- XVII ст. зароджувалися й затверджувалися капіталістичні відносини. Їхнє становлення в різних країнах відбувалося також нерівномірно й відрізнялося більшою своєрідністю. Раніше всього наприкінці XIV в. елементи нового капіталістичного ладу заклалися у великих італійських містах, таких, як Флоренція й Генуя. В XV-XVI вв. вони одержали розвиток у Нідерландах й Англії. У цей час в інших європейських країнах ще панував феодалізм, хоча капіталістичний уклад уже поширився у Франції, Німеччині, Іспанії, Португалії.

Центрами розвитку буржуазних відносин були міста, де складався прошарок людей, що складали купці, лихварі і цехові майстри. Між містом і селом розвивалися товарно-грошові відносини, які підривали натуральні основи феодального виробництва. У результаті поглиблення суспільного й територіального поділу праці відбувалися зрушення в розміщенні продуктивних сил, їхній структурі, що вело до посилення обміну. Виникла нова форма організації виробництва — мануфактура. Для створення мануфактур необхідні були дві умови: вільні капітали й наявність вільних робочих рук. Ці дві умови створювалися в процесі первісного нагромадження капіталу, джерелами якого в епоху генезису капіталізму були доходи від зовнішньої торгівлі, грабежу колоній, виникнення системи державного боргу, податкового гніту й розвитку відкупної системи, політика протекціонізму, торгівельні війни між європейськими країнами й ін.

Першими створили колоніальні імперії Португалія й Іспанія, поділивши світ по меридіану, що проходить через Анлантичний океан.

Португалія, що була невеликою державою з населенням не більше одного мільйона чоловік і не мала військ, необхідних для підпорядкування більших територій, організувала свою систему їх гноблення за методом «крапкової» колонізації. Зі створених там факторій португальці відправляли награбоване в Європу. Монопольним постачальником колоніальних товарів для Західної Європи став Лісабон. Однак сама Португалія в 1580 р. була завойована іспанським королем Пилипом II (1527-1598). Тому вона втратила колонії. Через 60 років Португалія звільнилася від іспанського панування, але повернути азіатські володіння їй не вдалося.

Іспанія як єдина держава утворилася в 1479 р., коли на основі династичної унії об’єдналися королівства Кастилія й Арагон. В XVI ст. Іспанія затвердилася як абсолютистська держава, вона досягла значного економічного підйому й політичного піднесення. До середини XVI ст. на території Центральної й Південної Америки заклалася величезна іспанська колоніальна імперія. Іспанські конкістадори за допомогою вогнепальної зброї й обману легко захопили найбільш багаті й найбільш населені частини Нового Світа — держави ацтеків у Мексиці й інків у Перу. Відкриття Америки спричинило закладання підвалин експлуатації корінного населення, що супроводжувалося жорстокими і кривавими діями з боку європейців. Корінне населення чинило сильний опір, але протистояння було нерівне. «24 березня 1494 року 200 іспанських піхотинців і 20 кіннииків, взявши з собою собак людожерів, спеціально видресованих для витравлювання людей, вступили у Вега Реаль і дали бій індійському ополченню.Озброєні тростниковими дротиками, індійці були розбиті. В боях індійці понесли невеликі втрати, але багато тисяч мирних жителів обох статей загинуло від куль карателів або були роздерті собаками» [27; 504].

Спочатку основним методом експлуатації колоній був неприкритий грабіж. Головним же джерелом доходів від колоній стала потім торгівля, що була нееквівалентної й приносила надзвичайний прибуток 300-400%, 800%.

У колоніальному грабежі брали участь й інші європейські країни. Крім Португалії й Іспанії, заокеанські колонії мали Голландія, Англія, Франція, Німеччина, Швеція й ін. Колонізатори, і насамперед Іспанія, стали використовувати в створюваних маєтках примусову працю місцевого населення — идійців. Це вело до масового вимирання тубільців. В умовах дефіциту робочої сили на знову відкритому континенті колонізатори знайшли вихід з положення за рахунок привозу негрів з Африки, які використовувалися у якості рабів і стали в іспанських колоніях основною продуктивною силою. Работоргівля забезпечувала вийнятково високий прибуток і стала одним із джерел первісного нагромадження капіталу. Майже три століття існував і діяв «диявольський трикутник», маршрутами якого здійснювалась работоргівля.

іед реф

Міністерство освіти і науки,молоді та спорту України

Київський національний торговельно-економічний університет

Реферат з дисципліни:

«Історія економіки та економічної думки»

на тему: «Економічна думка Стародавньої Греції»

Виконала: студентка ФФБС групи 5С

Артюгіна Г.С.

Перевірив:проф.. Романенко В.А .

Київ 2014

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

1.Економічна думка Стародавньої Греції……………………………………..4

Висновок…………………………………………………………………………10

Список використаної літератури………………………………………………11

Вступ

В античній літературі економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для

цієї доби економічні процеси та явища.

1.Економічна думка Стародавньої Греції

Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних питань не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригінальністю. Вони лягли в основу всієї економічної науки. Економічна думка періоду раннього рабовласництва (Х — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родового ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв’язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу. Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444 — 429 рр. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демокрітом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про примарність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю долею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв’язував із моральними чеснотами, оскільки для того, щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для того, щоб зберегти багатство, — стриманість. Він також казав про відносність багатства, засуджував прагнення до наживи, радив бути бережливим і задовольнятися малим. У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласницького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства. Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був пошук шляхів подолання притаманних такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми рабоволодіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовласницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для цього, як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх працювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність між розумовою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають займатися раби (виконавці), а людям вільним (керівникам) належать функції нагляду й управління.Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а до ремесла він ставився досить зневажливо. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той зможе виконувати її якнайліпше»1. Ксенофонт бачив зв’язок між поділом праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах. Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він її продасть, вона — цінність; якщо не продасть, а володітиме нею, — не цінність»). Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значення грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство.Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філософського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби — різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв’язання цієї суперечності Платон бачить в утворенні міста (слово «місто» у греків було фактичним синонімом слів «держава» й «суспільство»), тобто об’єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою. Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів, що керують державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити. Отже, поділ праці у Платона є також підставою для соціального поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани могли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від виробничої праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих станів мусять постачати члени третього стану, а також раби. Із тези, що людей від природи наділено неоднаковими здібностями, випливала необхідність закріпити їх поділ за заняттями. Кожна людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи її з іншими видами діяльності. На це має бути пряма державна заборона. Але займаючись лише одним видом праці, людина інші свої потреби може задовольнити через обмін продуктами. Унаслідок цього з’являються ринок, торгівля і гроші. Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості в його теорії відсутня. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції грошей як скарбу, засобу нагромадження Платон ставився вкрай негативно, був противником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихильністю до натурального господарства і розумінням того, що розвиток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства.У «Законах» Платон пропонує ще один проект держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі. Але цей проект, на думку самого Платона, займав лише друге місце порівняно з його першим проектом ідеальної держави. Майбутня держава Платона мала би бути господарчо відокремленою й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках власників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.Натурально-господарський характер поглядів Платона знайшов відображення у його ставленні до землеробства як найважливішої галузі економіки, економічної основи держави, хоч він визнавав і важливість ремесла в економічному житті держави. Торгівля, як і раніше, оголошувалася заняттям непочесним. Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною дійсністю античного світу й висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, грошей та їхніх функцій, економічної ролі держави. При цьому він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до представників торговельно-лихварського капіталу, нагромаджувачів грошового багатства, що розкладають суспільний лад і душу людей. Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. З його численних праць, що охоплюють найрізноманітніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Арістотель досліджував більш широке коло теоретико-економічних проблем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригінальність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соціальною основою такої держави мають бути громадяни, які володіють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній достаток з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також уважав землеробство. Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання філософа, що рабство є природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення — це універсальний закон природи, необхідний для «взаємного самозбереження» («деякі істоти різняться в тім відношенні, що одні з них неначе призначені до підлеглості, а інші — до владарювання»). Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути рабами не тільки справедливо, а й корисно. Рабами, за Арістотелем, мають бути лише варвари, бо варвар і раб за природою своєю поняття тотожні. Рабство Арістотель зв’язував із поділом праці на розумову й фізичну: раби — це ті люди, котрі від природи можуть виконувати лише фізичну роботу, а вільні — ті, яким призначено долею займатися розумовою працею. Навіть «ремісник, який порається коло низького ремесла, перебуває в стані дещо обмеженого рабства». Вільні тому і є вільними, що вони не знають фізичної праці. Основні безпосередні виробники — це раби. Відтак існування рабства є економічною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене душею знаряддя». А через те, що раби є першим предметом власності, то саме вони стають основою багатства й головним джерелом його збільшення 1.Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв’язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші. Це діяльність винятково у сфері обігу, спрямована на накопичення багатства у формі грошей (велика торгівля і лихварство), яка є, на думку Арістотеля, неприродною.2 Засуджуючи хрематистику, він, проте, розумів, що економіка неминуче переходить у хрематистику.Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага. Кожне благо, писав він, може бути використане за призначенням чи, навпаки, не належним чином. Так, сандалію можна взути або скористатися нею для обміну. І те, і те, за Арістотелем, є споживними вартостями сандалії. Проте використання сандалії для обміну є неприродним способом її уживання, бо природним Арістотель уважав лише безпосереднє споживання, «притаманне речі» як такій (саме як споживній вартості). Водночас споживною вартістю блага для його власника буде і здатність блага обмінюватися на інше благо, тобто його мінова вартість. Отже, Арістотель, власне, відкрив дві сторони товару.Уважаючи природними лише ті економічні відносини, котрі відповідають натуральному господарству, і розглядаючи товарно-грошові відносини як неприродні, давньогрецький мислитель, однак, значно глибше, ніж його попередники, дослідив ці останні. Він зазначив, що потреби пов’язують людей в єдине ціле і зумовлюють обмін і що «як без обміну не було б… взаємовідносин, так без прирівнювання — обміну, а без порівнянності — прирівнювання». Висловивши надзвичайно важливу думку про прирівнювання й порівнянність обмінюваних речей, Арістотель, проте, не визначив, що саме робить їх такими. Він гадав, що різні речі є в принципі непорівнянними, але стають такими за допомогою грошей, оскільки це диктується практичною потребою.Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім’ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворилася на товарну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком торгівлі. Гроші існують для зручності обміну. «Неначе заміна потреби, за спільною домовленістю з’явилася монета, — писав він. —… Монета, немовби міра, роблячи речі порівнянними, прирівнює». Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У міру нагромадження грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики. Таким чином, у своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал,

він гостро засуджував, як і лихварство.  У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислителів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розглядали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них натурально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, поглиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв’язані зі спробами теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозуміти закон господарського життя.

Висновок

Таким чином, економічну думку античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого — як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням античної економічної думки є з’ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства).

Список використаної літератури:

1.Гуров І.П, Сазанова С.Л. Історія економічних вчень: Навчально-практичний посібник — К.: Мозаїка, 2001. — 100с.

2. Добринін А.І.,Тарасевич Л.С.. Економічна теорія: Підручник / — СПб.: Видавництво СПбГУЕФ, 2007. — 454с.

3. Жид Ш., Ріст Ш. Історія економічних вчень. — М.: Вища школа,2005. — 356с.

4. Золоєва Л. А., Порьяз А. Г. Світова культура: Стародавня Греція. Стародавній Рим. — М.: Олма-прес, 2001. — 324с.

5. Камерон Р. Коротка економічна історія світу від палеоліту до наших днів. — М.: Россмен, 2001. — 298с.

6. Конотоп М.В., Сметанін С.І. Історія економіки. — М.: Акад. проект, 2000. — 403с.

7. Поляк Г.Б. , Маркова О.М. Історія світової економіки: Підручник  — М.: Юніті, 2000. — 386с.

8. Чепурін М.М., Кисельова Е.А. Курс економічної теорії: Підручник / — К.: «АСА», 2002. — 468с.

імідж реф

Міністерство освіти молоді та спорту України

Київський університет імені Бориса Грінченка

Реферат

на тему: Імідж ділової жінки

Виконала студентка 3-го курсу

Групи ПОБ-1-11-4.0д

Герасько В.В.

Викладач Васильєв О.О.

Київ 2014

Зміст: Вступ I. Створення та розробка іміджу ділової жінки за наступною схемою: 1. Визначення місця пред’явлення нового іміджу. 2. Виявлення і опис цільової аудиторії. 3.Отраженіе очікувань цільової аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки (кожен вибір має бути обгрунтований): а) Відображення очікувань аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки за допомогою кольору:- Одягу (базові кольори гардеробу); — Аксесуарів; — Макіяжу; — Волосся. б) Відображення очікувань аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки за допомогою ліній: — Одягу (стиль, крій, малюнок тканини); — Аксесуарів; — Зачіски. в) Відображення очікувань аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки за допомогою фактури відчутної поверхні: — Тканини костюма; — Аксесуарів; — Вибір парфумерії; — Прикрас; — Корекція вербального та спілкування. Висновок Список літератури  

ВступВ останні роки у зв’язку з швидким розвитком ринкових і демократичних відносин у нашій країні значна частина населення все більш активно залучається до сфери політики та підприємництва. З’явилося багато людей, основним видом професійної діяльності або формою вторинної зайнятості яких став бізнес і діяльність політична, дозволяють максимально реалізувати творчі здібності та ділові якості. Проте ці здібності та якості дають найбільший ефект лише за наявності належного ділового іміджу. Саме діловий імідж дозволяє створити перше враження про людину. Такийімідж в даному випадку — його фірмовий знак, його зовнішня вивіска. Чим він привабливіше, тим вище професійний авторитет бізнесмена і громадська репутація політикаДіловий імідж — це те уявлення, яке ви створюєте самі про себе як зовнішнє відображення вашої особистості і як показник ваших ділових і суто людських якостей. Чим воно вдаліше, тим вище ваш професійний і політичний авторитет, тим легше знаходити спільну мову з оточуючими і завойовувати в них визнання і належну пошану. Для ділової жінки імідж найбільш важливий, адже від того, яке враження справляє ділова жінка, неабиякою мірою залежить ставлення відвідувачів, клієнтів, співробітників і партнерів до неї самої і до установи в цілому. Вибір цієї теми не випадковий, оскільки в сучасному діловому світі жінка відіграє все більш значну роль. Все більше жінок проникає в ділові кола, хоча для цього їм доводиться витрачати набагато більше зусиль, часу, таланту, ніж чоловікам. 1.Визначення місця пред’явлення нового іміджу. Місце пред’явлення нового іміджу ділової жінки — нова робота, велика компанія по роботі з клієнтами. Тут потрібно відповідати за зовнішнім виглядом та дотримуватися правил внутрішнього розпорядку компанії. Службовцям цієї компанії необхідно бути коректними у діловому одязі. Важливо враховувати корпоративний імідж, тобто враховувати побажання керівництва компанії, працюючи в «команді» необхідно якомога більше схожим на членів цієї команди. 2.Виявлення і опис цільової аудиторії. Перше правило — необхідно визначити свою аудиторію, тобто тих людей, на яких ми збираємося впливати. Слід пам’ятати і про те, який ефект ми збираємося зробити. Природно, що будь-яка професія накладає відбиток на людину. Імідж ділової жінки розрахований на аудиторію, що складається з ділових людей. Подібна середовище вимагає неухильно дотримувати загальноприйняті правила, а тому характеризується традиційністю. Будь-яка спроба виявити оригінальність (на кшталт знаменитих білих штанів Бориса Нємцова на офіційному прийомі) буде розцінена негативно. Незнання і нехтування правилами може завдати непоправної шкоди іміджу. Тому кращий спосіб виділитися з навколишніх — бути злегка елегантніше і вишуканіше інших. Шлях до ділового успіху — це суворе відповідність вашого іміджу вашої професії. 3. Відображення очікувань цільової аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки: а) Відображення очікувань аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки за допомогою кольору: — Одягу (базові кольори гардеробу); Кольорове рішення одягу — дуже тонке питання, адже необхідно виглядати фаховим, відповідальним, серйозною і в той же час бути жіночною. Взимку кольору костюма вибирають темні: чорний; сірий; синій; вишневий; бордо. Навесні і влітку — світлі: колір слонової кістки; сірий беж; сірувато-бежевий і т.д. Потрібно мати на увазі: чим костюм світліше, тим він повинен бути якісніше; яскравий костюм червоного кольору скаже оточуючим про впевненість; костюм фіолетового кольору надає таємничість. В одязі має бути два, максимум три предмети провідного тону. Так, якщо у вас чорні піджак і спідниця, то слід мати або чорні туфлі, або чорну сумку. Таким чином, кольори повинні підбиратися так, щоб підкреслити основний домінуючий колір або контрастувати з ним. Кращими квітами ділового сукні вважаються темно-синій, рудувато-коричневий, бежевий, темно-коричневий, сірий, помірно синій і світло-синій. Тканини підбираються в залежності від кольору і характеру шкіри, волосся, обличчя жінки. Тканини пастельних відтінків підходять тільки до хорошого кольору обличчя і гладку шкіру, що не має будь-яких вад, родимок і т.д. Блакитний колір йде блондинкам, що володіє яскравим кольором обличчя. Для них також хороші рожевий і помаранчевий кольори, відтінки чорного, білого, сірого кольорів. Рудоволосим не йдуть рожевий, помаранчевий і жовтий кольори. Їм підходить коричневий з фіолетовим відтінком, зелений або блакитний кольори. Брюнеткам краще носити сукні яскравих тонів (червоного, чорного, фіолетового і т.п.). Туфлі можуть бути класичних кольорів, тобто чорного або темно-коричневого, але якщо костюм світлий, то можна надіти світлу (не білу) взуття, що гармонує з кольором костюма і такого ж кольору і фактури, як і сумочка. В останні кілька років улюбленим взуттям наших жінок і дівчат є сабо. Але от тільки сабо зовсім не поєднуються з діловим костюмом. Адже за великим рахунком — це шльопанці, хоч і на каблуках, а чи можна надягати шльопанці з діловим костюмом?! За правилами етикету допускаються літні туфлі з відкритою п’ятою, але не з відкритими пальцями, яким би не був бездоганним педикюр. Не варто захоплюватися взуттям з химерними, блискучими прикрасами. Таке взуття рідко підходить до ділового костюма. Для роботи краще використовувати туфлі на середньому підборі (близько 5 см). — Аксесуарів; Необхідно пам’ятати, що діловий стиль — це завжди стриманість і строгість, але в той же час — витонченість. Ретельно і гармонійно підібрані стильні аксесуари, такі як сумочка, годинник, мобільний телефон, ручка, візитниця, органайзер, окуляри — впливають на імідж ділової жінки, вигідно доповнюють його, підкреслюючи неповторність та унікальність. Сумочка (дипломат, аташе-кейс)   є невід’ємним атрибутом ділового стилю жінки, зроблені з шкіри хорошої якості без яскравих прикрас. З більшістю туалетів цілком елегантно виглядає чорна або червонувато-коричнева сумка. Якщо основний колір вашого одягу темно-синій, то можна вибрати сумку такого ж кольору. Годинники є верхом елегантності в класичному діловому стилі. Вони можуть бути як класичного чорного кольору, так і кольором збігається з костюмом. Мобільний телефон. Ваш голосистий друг може бути який завгодно марки і як завгодно поліфункціональним, основне, що необхідно пам’ятати: дзвінки повинні бути нейтральними (не допустимі навіть класичні мелодії). Забарвлення вашого мобільного телефону повинна бути класичної (креативні розпису не вітаються), а чохол, за наявності такого, повинен бути з натуральної шкіри. Телефон, підвішений на шнурку і прикрашає шию, не допустимо в діловому світі. Ручка. Найбільш престижними вважаються пір’яні ручки. Дорога ручка солідної марки є відображенням респектабельності її власниці. Найкращим поєднанням є відповідність кольорів ручки з кольором органайзера, при цьому, треба враховувати розмір вашої руки і товщину ручки. Візитниця д олжна поєднується за стилем і кольором з органайзером. Органайзер. Незважаючи на наявність спокусливо яскравою кольорової палітри, варто пам’ятати, що існують традиційні ділові кольори: коричневий, чорний, бежевий, темно-синій, бордовий. Окуляри надають жінці діловий вигляд, хоча і дещо знижують її привабливість. Брюнеткам краще йдуть оправи для окулярів в тон їх волосся, блондинкам і рудоволосим — оправи коричневого кольору. Жінка в затемнених окулярах, навіть в самих модних і дорогих, не викликає довіри. Варто пам’ятати, що дрібниць (як би добре вони не поєднувалися) не повинно бути багато, діловий стиль характеризує скромність. Стилістика всі аксесуари повинна бути однаковою, і при цьому поєднуватися з вашим чином в цілому, а так само відповідати корпоративній культурі вашої організації і відображати ваш статус в ній. — Макіяжу; З ділового етикету занадто викликає макіяж неприпустимий. АЛЕ і повна відсутність косметики на обличчі теж не бажано. Рідко все-таки природанастільки прихильна, що дозволяє жінкам обходитися зовсім без косметики. Фарби для макіяжу краще використовувати близькі до натуральних. Макіяж, особливо вдень, не повинен впадати в очі. Наголос робиться на очі, їх прикрашають тінями, підводять, фарбують тушшю. Тон особи повинен бути свіжим, брови — доглянуті (оформлені, тобто вищипані і підфарбовані), губи — підфарбовані, причому неодмінно перед цим обведені олівцем. Головне у макіяжі почуття міри і вибір свого стилю. Денний макіяж повинен бути помірним, особливо у спекотні літні дні — шар тіней для повік, тонального крему і пудри повинен бути гранично тонким, а туш вологостійкої, щоб не з’являлися під нижніми століттями «зрадницьки» чорні смуги. Умінню накладати макіяж краще спеціально навчитися. — Волосся. Колір волосся повинен бути природним або хоча б наближений до природного відтінку волосся. У більш консервативних компаніях постарайтеся не міняти колір волосся радикально: припустимо, будучи брюнеткою, не варто в один день перетворюватися на розкішну блондинку. Здійснюйте цей процес поступово — існує безліч перехідних тонів, і через якихось півроку ваше начальство і не помітить, що ви змінили «масть». Пам’ятайте головне: ні що так не свідчить про те, що жінку не турбує її зовнішність, як неохайно коріння, що відросло волосся. б) Відображення очікувань аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки за допомогою ліній: — Одягу (стиль, крій, малюнок тканини); Тільки добре одягнена жінка відчуває себе впевнено і комфортно. Одяг не обов’язково повинна бути дорогою, але, безумовно, охайною, солідної і добре зшитою. Консервативний костюм був і залишається головним предметом гардеробу у діловому стилі жінки. Класичний англійський костюм покладений в основу ділового. Це — приталений піджак і пряма спідниця трохи нижче коліна. Виключаються: міні-спідниці, спідниці з розрізами збоку або спереду, спідниця-максі. Слід носити тільки те, що особисто йде жінці, але погодившись з принципами формування ділового костюма. Прийнятна довжина спідниці — трохи вище коліна. Якщо жінка не хоче що-небудь підкреслювати, то вона може надіти декілька подовжену спідницю, брючний костюм (якщо останнє не суперечить корпоративним правилам). Це може бути і ділове спокійного тону плаття. Воно доречно практично у всіх ситуаціях. Діловий одяг відрізняють класичний крій і багатофункціональність. Особливо цінний хороший смак, який проявляється в умінні підбирати для свого одягу тканини за структурою і забарвленню. Так худеньким найкраще шити або купувати одяг з легких «стирчить» тканин або з тканин з великим ворсом. Повним, навпаки, підуть важкі, «падаючі» тканини. До тонких фігур добре підходять тканини яскравих забарвлень з великим малюнком, з поперечними або косими смугами, у велику річку, а також однотонні світлі тканини (білі, блакитні, жовті і т.д.) з різними блискучими відтінками. Жінкам, які мають повну фігуру, більше йдуть тканини з дрібним малюнком, поздовжніми смужками і однотонні тканини темних кольорів (чорні, коричневі, червоні і т.п.). Такий підбір кольорів і малюнків пояснюється їх світловими ефектами: у першому випадку вони як би укрупнюють фігуру, у другому — роблять її тоншою. В одязі ділового стилю перевага віддається не тільки гладкоокрашенную тканинам названих кольорів, а й різних варіантів смужок і клітинок в сірих і сіро-синіх тонах. У той же час зовсім небажані геометричні, рослинні або абстрактні малюнки. В іміджі ділової жінки є й інші обмеження. Зокрема, не потрібно першого з’являтися на роботі в гостро модному одязі, носити брюки, якщо працюєте серед чоловіків, і взагалі одягатися в чоловічому стилі. Найкраще надягайте костюм або блузку зі спідницею. Причому надмірно вкорочувати спідницю, підкоряючись моді, не слід. Також не слід носити речі, надто підкреслюють вашу привабливість (облягаючі светри, джинси). Може вийти так, що чоловіки, замість того щоб слухати вас напереговорах, будуть розглядати ваші достоїнства. Крім того, у них може скластися враження, що ви в першу чергу пропонуєте переконатися в красі своєї фігури, а не в ділових якостях. Туфлі бажано носити прості на середньому каблуці, а панчохи — тілесного кольору. Пальто й плащ мають закривати спідницю або плаття. У спеціальних випадках можна користуватися спортивним одягом хорошої якості. Для жіночого ділового одягу підходить сукня з жакетом в тон. Блуза або блайзер повинні контрастувати з сукнею, а светр на роботі, як вже зазначалося вище, взагалі носити не прийнято. — Аксесуарів; Чіткість ліній і форм — головна вимога до головного аксесуару ділової сумці, що досягається наявністю жорстких стінок і корпусу сумочки. Не кращий варіант — маленькі сумки, так само як і дуже великі. Оптимальний варіант — сумка середнього розміру (25 × 25 см). Така сумка підкреслює класичний стиль, зберігаючи при цьому свою місткість. Крім того, довжина ручок і розмір сумки повинні відповідати будовою тіла її власниці. Тому: чим більш грунтовної фігурою володієте ви, тим ширше може бути ваша сумка, і навпаки, жінці з витонченою фігурою, більше підійде невелика вузька сумочка.— Зачіски. Класична офісні зачіска — сувора і гладка, волосся затягнуті у «хвіст» і укладені ззаду. Однак і тут можуть бути варіанти: якщо ви носите пучок занадто низько і не затягуєте його дуже туго, це виглядає мило, але не забувайте про те, що в такому варіанті зачіски пасма досить швидко почнуть з неї випадати, що створить на голові творчий безлад, який, можливо, недоречний у вашій компанії. З іншого боку, якщо ваш пучок закріплений занадто високо, зачіска туго затягнута, а волосся виглядають занадто «прилизаним», ви можете створити враження перфекціоністка — всезнайки, жорсткого,суворого співробітника, до якого і підійти-то страшно. Обручі і обідки — хіт сезону. З їх допомогою легко освіжити зачіску, вони не вимагають особливої ​​укладання, підтримують зачіску в акуратному вигляді протягом дня і рятують нас у тому випадку, якщо з ранку не вдалося спорудити на голові щось прийнятне. Тільки не забувайте, що обідок —такий же аксесуар, як сережки або пояс. Вибирайте колір і малюнок у відповідність із загальним стилем одягу Довге пряме волосся — чудова основа будь-якої укладки. Не забувайте про те, що вони не повинні бути однієї довжини — так ви з бізнес-леді перетворитеся на школярку старших класів. Підстрижіть пасма у особи сходами — це неймовірно освіжить ваш вигляд і додасть йому зрілості та доглянутості. Поекспериментуйте з укладальними засобами, розгладжувальним праскою і щипцями для формування красивих хвиль. в) Відображення очікувань аудиторії в зовнішньому вигляді ділової жінки за допомогою фактури відчутної поверхні: — Тканини костюма; Тканина повинна бути універсальною, не мнуть, виглядати добротно і привабливо; зручніше, якщо буде ще і практична — підходити до будь-якого сезону, погоді, нагоди. Краще всього виглядають тканини натуральні або зі змішаних волокон, що нагадують натуральні, оскільки довго зберігають гарний вигляд виробу, менше зношуються та додають зручності. Перевага віддається гладким тканинам — англійською твіду і вовни, а також сатин, матовому шовку, оксамиту і букле. Виключаються віскоза і всілякі стрейч. Одне з непорушних правил ділового одягу — річ повинна добре сидіти на вас. Якщо річ трохи велика, краще віддати її в переробку. Слід пам’ятати, що будь-який одяг не по фігурі, незалежно від ціни та марки виробника, виглядає непривабливо. Занадто тісний одяг не стрункішою, а, навпаки, повнить. — Аксесуарів; Всі аксесуари повинні бути виконані з якісного і дорого матеріалу. Сумочка ділової жінки має бути символом стабільності. Необхідно пам’ятати, що в сумці повинні зберігатися тільки потрібні речі. Краса тут не головний критерій. І все ж, краще, якщо предмети поєднуватися між собою: гаманець, косметичка, записна книжка і футляр для ключів повинні бути витримані в одному стилі. Класичний варіант — натуральна шкіра, сучасний — допускає наявність синтетичних матеріалів. У діловому стилі використовують механічні годинники зі стрілками і на шкіряному ремінці. Кварцові годинники допустимі, вони більш практичні і прості у використанні, але краще все ж механічні. Електронний годинник і ділова жінка — неприпустиме поєднання. Ну і, зрозуміло, солідна марка годин підкреслить солідність їх власниці. Ручка. Серед престижних фірм, що випускають дорогі авторучки, найбільшою популярністю в Росії користуються фірми Parker, Sheatter, Waterman, Mont Blanc. Як і швейцарські годинники, витончені окуляри, хороша ручка відноситься до розряду речей, які відображають дійсний соціальний статус свого власника. У більшості випадків, дорогі ручки позолочені або покриті шаром срібла. Зустрічаються так само ручки виготовлені зі срібла повністю, а так само інкрустовані дорогоцінними каменями, але деякі екземпляри прикрашаються камінням простіше (наприклад, малахітом або лазуритом). Якщо ви курите, то вам можна порадити зіграти на поєднанні запальнички і ручки, що зайвий раз підкреслить наявність у вас естетичного смаку. Візитниця. Металеві візитниці хоча і виглядають ефектніше, але, на жаль, не довговічні, так як брудняться вони надзвичайно швидко. Матові і рифлені візитниці більш практичні, але найбільш оптимальна шкіряна візитниця, особливо якщо вона поєднується за стилем і кольором з органайзером. Органайзер. Верхи поваги до своєї організації є органайзер, виконаний у дусі корпоративного стилю, що має логотип вашої фірми. І, звичайно ж, краще органайзери, виготовлені з якісної шкіри. — Вибір парфумерії; Духи належать до найбільш інтимному увазі парфумерії, тому краще, якщо їх вибере сама жінка. Потрібно пам’ятати, що мода на парфуми часто змінюється, але це не означає, що потрібно відразу купувати новий аромат, він може абсолютно не підійти. Важливо підібрати «свій» аромат, причому не обов’язково він повинен бути єдиним, оскільки різні запахи відповідають різному душевному стану і різним туалетів, і дотримуватися при застосуванні духів прості правила: духи наносяться на шкіру, а не на хутра та тканини. Золоте правило при використанні парфумів — помірність. Мері Енн Сабат, автор книги «Бізнес-етикет», пише: «Якщо до вечора ви відчуваєте запах своїх парфумів, знайте, що всі інші вже задихнулися». У наших офісах прийнято носити у вухах невеликі сережки, пуссети або кліпси. — Прикраси; Якщо в Європі існує правило: «до 6 годин вечора — біжутерія», то у нас цілком припустимо натуральне золото і каміння, але носіння діамантів навіть у нашому діловому етикеті залишається під питанням. Можна носити і срібні прикраси, якщо вони підходять до костюма, проте не можна одягати срібло і золото одночасно. На кожну руку прийнято одягати по одному кільцю. На шию ланцюжок з кулоном (або без) або скромні намисто, також поєднуються з костюмом. У бізнес-етикеті існує правило: «Одягти трохи прикрас краще, ніж перевантажитися ними». Виключається пірсинг (кілька сережок в одному вусі), ланцюжок на нозі, татуювання у якості прикраси, висячі сережки, дзвінкі браслети і взагалі браслети. Допустима лише тонка ланцюжок на руці. Манікюр бажаний французький, тобто відростила частина нігтів вибілена, а самі нігті покриті безбарвним лаком. Допустимі неяскраві кольори лаку. Абсолютно виключаються сизі, криваво-червоні або чорні нігті. — Корекція вербального і спілкування (мова, жести, особливості вимови) ділової жінки. Успіх будь-якого контакту в значній мірі залежить від уміння встановлювати довірливий контакт зі співрозмовником, а такий контакт залежить не стільки від того, що ви говорите, скільки від того, як ви тримаєтесь. Саме тому особливу увагу слід звертати на манеру, позу і міміку співбесідника, а також на те, як він жестикулює. Перше і неодмінна вимога до ділового розмови — правильність мови. Тому треба постійно стежити за правильною вимовою і наголосом. До явних недоліків мови відноситься наявність слів-паразитів: «так», «так сказать», «розумієте», «значить», «ось», «це саме», «млинець» і так далі. Вони викликають роздратування. Ще гірше, якщо в мові без потреби повторюються одні і ті ж слова. Це створює враження її бідності та монотонності. Погана звичка пересипати свою промову мудрованій, незрозумілою для слухача лексикою. Це заважає взаєморозумінню між співрозмовниками. Стислість — найважливіша вимога до ділової мови. Це означає, що мовець не зловживає часом і терпінням слухача, але і вміє уникнути непотрібних повторів, зайвої деталізації і словесного сміття. Один з різновидів багатослівності — тавтологія — повторення того ж самого іншими словами: «в серпні місяці», «схематичний план», «п’ять чоловік шахтарів», «сім штук трансформаторів». Відомо, що «кожен чує те, що розуміє». Тому слід максимально піклуватися про доступність мови. Рекомендується використовувати допоміжнийматеріал мови: визначення, порівняння, приклади. У промові дуже важливий підбір перший ефектних фраз, які містять інтригуючу інформацію або дуже цікаві для аудиторії факти, які відразу приковують до себе увагу. Одним із засобів передачі інформації є жести. Положення і рух рук стали найбільш характерними для висловлення наших переживань. У поєднанні зі словами жести теж говорять, посилюючи їх емоційне звучання. Але вони повинні бути адекватні змісту промови, відповідати йому, підкреслюючи деякі смислові елементи. При цьому слід пам’ятати: 1. Жестикуляція не повинна бути безперервною. 2. Управляйте жестами. 3. Не користуйтеся одним і тим самим жестом у всіх випадках. 4. Кількість та інтенсивність жестів повинні відповідати характеру промови і аудиторії. Міміка. Тісно пов’язана з емоціями і дозволяє людині здогадатися про пережитих людиною почуттях радості, печалі, напруги або спокою. Вираз обличчя відіграє величезну роль у спілкуванні, забезпечуючи емоційний контакт між співрозмовниками. Посмішка. Є універсальним засобом невербального спілкування. При зустрічі посмішка знімає настороженість перших хвилин, сприяє спокійному, впевненому спілкуванню і створює позитивний настрій. Погляд — це перший крок на шляху до співрозмовника. Погляд дуже красномовний і висловлює найрізноманітніші почуття і стани. Він може бути жорстким, колючим, добрим, радісним, відкритим, ворожим, ласкавим, питальний, блукаючим, відкритим. Етика ділового спілкування.    Перше правило етики ділового спілкування — будьте в усьому пунктуальні. Запізнення будь-якого співробітника заважають роботі, крім того, вони свідчать про те, що на цю людину можна покластися. Для ділової людини дуже важливо вміння розраховувати час, необхідний для виконання того чи іншого завдання. Друге правило етики ділового спілкування — не говоріть зайвого. Будь-який співробітник зобов’язаний зберігати секрети своєї організації. Це правило стосується всіх справ фірми або установи: від кадрових до технологічних, Це ж відноситься і до розмов товаришів по службі про їхнє особисте життя. Третє правило етики ділового спілкування — в бізнесі думайте не тільки про себе, але і про інших. Не можна успішно вести справи, не враховуючи думки і інтересів партнерів, клієнтів, покупців. Часто причинами неуспіху у справах стають прояв егоїзму, зацикленості на своїх інтересах, прагнення нашкодити конкурентам, навіть товаришам по службі, щоб висуватися в рамках власного підприємства. Прагніть завжди терпляче вислуховувати співрозмовника, вчіться поважати чужу думку і розуміти його, позбавляйтеся від нетерпимості до інакомислення. Ніколи не принижуйте опонента, майте на увазі, що рано чи пізно ви зіткнетеся з людиною, яка буде змушений вчинити з вами також. Четверте правило ділової етики — одягайтеся, як прийнято. Головне — одягатися відповідно вашому оточенню на службі, не вибиваючись із контингенту працівників вашого рівня. Ваш одяг має демонструвати ваш смак. Висновок При сьогоднішній високої конкуренції на ринку праці недостатньо бути просто кваліфікованим фахівцем. Необхідно пам’ятати, що в ділових відносинах дрібниць немає. Зовнішній вигляд людини, манери й уміння вести розмову, поведінка на ділових зустрічах і в суспільстві — це його візитна картка, і це настільки ж важлива для просування по службі, як і досвід і здібності. Важливо свідомо контролювати вироблене враження. У наші дні професійний і політичний навик сам по собі ще не забезпечує успішне здійснення комерційних і політичних проектів і не створює гідну репутацію в ділових колах. Для цього необхідно вміти розташувати до себе аудиторію, партнерів і клієнтів, тобто створити свій неповторний діловий імідж. Не тільки в комерційної та політичної діяльності, але і в будь-яких інших професіях, що вимагають особистого контакту, вдалий імідж стає вирішальним фактором. Такий імідж дуже важливий і для службової кар’єри. Дані дослідження показують, що імідж або підвищує, або руйнує шанси знайти роботу, не кажучи вже про просування по службових сходах. Діловий імідж слід вважати важливою складовою частиною культури ділового спілкування, а володіння їм — істотною особистісної та професійної характеристикою будь-якого серйозного бізнесмена і політика. Суть створення такого іміджу полягає в тому, щоб змусити інших людей бачити вас таким, яким ви побажаєте, і піднести себе так, щоб вони сприйняли ваш образ позитивно. Основна мета таких зусиль полягає в тому, щоб гранично використати все те хороше, що закладено в людині, і навчитися уникати тих негативних проявів, які принижують його професійну, політичну і чисто людську репутацію. Якщо говорити більш узагальнено, то діловий імідж полягає в єдності всіх форм її вираження. Саме їх гармонійне поєднання і сталість прояви роблять стабільним довіру і повагу до діловій людині з боку його колег, партнерів і клієнтів, створюють у них впевненість у його компетентності, діловитості, моральної та фізичної надійності. Ведення будь-якої справи — це, перш за все встановлення контактів, в яких, за підрахунками психологів, у 80 випадках зі 100 своє ставлення до іншої людини люди будують на основі першого враження, найважливішою складовою частиною якого є зовнішній вигляд. В ув’язненні ще раз можна підкреслити, що головне в культурі ділового одягу чоловіків і жінок, як на роботі, так і на прийомі — не ультра модність і розкіш, а почуття міри, смак і доцільність. Підбір костюма, колірна естетика всього одягу (сорочки, краватки, туфель, носової хустки), уміння «сидіти» в костюмі — все це вимагає самого серйозного ставлення. Навіть така дрібничка — як користуватися одеколоном і парфумами. Треба пам’ятати французьке прислів’я: «Хто пахне занадто добре — той пахне погано». Також не маловажно: хороші манери ділової людини при формуванні його позитивного політичного і ділового іміджу мають не менше, а, мабуть, більше значення, ніж його зовнішній вигляд. Ніколи не слід про це забувати! Завдяки правильним манерам легше і приємніше працювати і, крім того, володіти гарними манерами просто-напросто вигідно. Список літератури. 1. Почепцов Г.Г. Іміджелогія. — М.: Смартбук, 2009. — 575 с. 2. Енциклопедія етикету, вид. Астрель, Москва, 2006 р.; 3. Крамер С.С. Офіс-менеджмент/Серія «Підручники, навчальні посібники». — Ростов н / Д: Фенікс, 2003. — 224 с. 4. Кузін Ф.А. Сучасний імідж ділової людини, бізнесмена, політика. — М.: Ось-89, 2004. — 512 с.: Іл. 5. Правила хорошого тону. — ТОВ Артіль, 2003. 6. Белобрагін В. В. Імідж вітчизняного шоу-бізнесу / В.В. Белобрагін. — М. РІЦ АІМ, 2007. — 202 с. 7. Панасюк О.Ю. Імідж. Енциклопедичний словник / О.Ю. Панасюк. — М.: Рипол Класик, 2007. — 768 с. 8. Панасюк О.Ю. Управлінська іміджологія: навчально-методичні матеріали / О.Ю. Панасюк. — М.: РІЦ АІМ, 2004. — 184 с. 

яа ел тамашасы

Муниципаль бюджет мәктәпкәчә белем бирү учреждениесе

«Гомуми үсеш бирүче №7 Актаныш балалар бакчасы”

ЯҢА ЕЛ
ТАМАШАСЫ

(Мәктәпкә әзерлек төркеме белән күңел ачу программасы)

Югары категорияле тәрбиячеләр:

Адгамова К.

Шайхулова А.

I кв. категорияле музыка җитәкчесе:

Басыйрова Ч.

Актаныш 2013

Яңа ел тамашасы.

Алып баручы: Хәерле кич, кадерле балалар, хөрмәтле кунаклар! Менә үзенең борчу-мәшәкатьләре, шатлык-куанычлары белән тагын бер ел үтеп китте. Аның урынына тагын да күбрәк бәхет-шатлыклар, күңелле мәшәкатьләр алып Яңа ел аяк баса. Яңа ел безгә бары яхшы хәбәрләр, муллык, тазалык, гаиләләребезгә иминлек, тынычлык алып килсен иде.

1 б Без бүген чыршы янында

Әйлән-бәйлән уйнарбыз.

Кыш бабайны каршыларбыз

Матур җырлар җырларбыз.

Нинди матур безнең чыршы,

Җем-җем килеп яна ул.

Башлыйбыз чыршы бәйрәмен

Бергә: Котлы булсын Яңа ел!

Җыр ” Зима”

Алып баручы: Балалар карагыз әле, бүген безнең бәйрәмебезгә нинди матур итеп киенеп, ясанып, бизәнеп ямь-яшел мәһабәт чыршы килгән. Без яңа ел бәйрәмен яратабыз һәм чыршының безгә кунакка килүенә бик сөенәбез.

Нишләптер чыршының утлары кабынмаган, әйдәгез без аңа ярдәм итик.

(Балалар чыршыга карап өрәләр, чыршыда утлар кабына.)

Алып баручы: Менә ничек күңелле булып китте. (Балалар кул чабалар).

Рәхмәт сиңа, чыршыбыз, без сиңа багышлап үзебезнең шигырьләребезне сөйләп күрсәтербез.

2 б: Күрегез бу чыршыны,

Матурланган, киенгән.

Безгә калын урманнан

Ул кунак булып килгән.

3 б: Әй, чыршыкай-чыршыкай

Үзең бигрәк купшыкай.

Яшел күлмәк кигәнсең

Күп бизәкләр элгәнсең.

Монда җылы тыш түгел,

Җилле салкын кыш түгел.

Бик күп икән дусларың,

Бер урын да буш түгел.

Кулны-кулга тотынышып,

Җырлыйбыз да биибез .

Яңа елда һәркемгә

Бәхет-шатлык телибез.

4 б: У ребяток наших,

Елочка большая.

Огоньки на елке

Весело сверкают.

5 б: Огоньки сверкают

Красный, голубой.

Хорошо нам елка

Весело с тобой.

Алып баручы: Балаларның шушы матур шигырьләреннән соң чыршыны мактап җыр да җырлап үтик.

“ В лесу родилась елочка” җыры.

Алып баручы: Балалар безнең бу матур чыршыбыз урманда матур каен кызлары, имән егетләре, чәчәкләр арасында яшәгән. Һәм ул бик күп матур әкиятләр ишеткән.

Чыршыкай, бәлки шул әкиятләрнең берәрсен безгә дә сөйләрсең?

(Кыңгырау тавышы ишетелә.)

Чыршы тавышы: Исәнмесез, минем нәни дусларым. Яңа ел белән Сезне!

Бу бит мин, сезнең якын дустыгыз, яңа ел чыршысы. Сезгә бик зур рәхмәт әйтергә телим. Сез мине ничек матур итеп бизәдегез, бизәндердегез, минем турыда нинди матур шигырьләр сөйләдегез. Рәхмәт сезгә! Ә хәзер мин сезгә бик кызыклы әкият сөйлим.

“Яңа ел алдыннан бик суык көннәрнең берсендә Кар кызы үзенең дусларын – гномнарны җыйган да, Кыш бабайның әмерен җиткергән: балалар өчен күп итеп уенчыклар ясарга кушкан ул аларга.Чөнки Кыш бабайның тиздән Яңа ел бәйрәмнәренә барыр чагы җитә, аның балаларга уенчыклар өләшәсе килә” дигән.

Алып баручы: Ә кар кызы кая соң әле? Биредә күренми бит! Әйдәгез бергәләп аны чакырыйк!

Балалар: Кар кызы! Кар кызы!

Кар кызы килеп керә. Кулында кәрзин, кәрзиндә боз кисәкләре.

Кар кызы: Исәнмесез, минем кадерлеләрем! Исәнмесез, минем нәни дусларым! Яңа ел белән Сезне!

Балалар: Исәнме, кар кызы!

6 б: Бәйрәмебез син килгәч

Матурланды тагын да.

Бик күңелле уйнавы

Яшел чыршы янында.

Алып баручы: Әйе шул, кар кызы ! Син килгәч бәйрәмебез тагын да ямьлерәк булып китте. Рәхим ит бәйрәмебез түренә!

Кар кызы, безнең бүген бәйрәмебездә чыршыбыз телгә килде һәм ул балаларга әкият сөйли башлаган иде. Анда сүз урманда яшәүче гномнар турында иде. Син шул әкиятнең дәвамын беләсеңме?

Кар кызы: Әлбәттә беләм балалар, шулай булган шул. Тик бу әкиятне дәвам итәр өчен безгә сезнең белән урманның гномнар яши торган карлы почмагына барырга кирәк. Ә анда болай гына кереп булмас. Карга батмас өчен чаңгыларны кияргә кирәк.

(Чаңгыларны киеп, чаңгыда барган хәрәкәт ясала.)

Менә килеп тә җиттек. Менә бит, балалар, шушы урында, җылы өйдә гномнар яшәгән. Алар балалар өчен бик күп матур уенчыклар ясый белгәннәр. Һәр ел саен Яңа ел алдыннан алар үзләренең көмеш чүкечләре белән алтын кадаклар кагып нәни дусларына уенчыклар ясаганнар.

(Кар кызы бер-бер артлы тезеп гномнарны җитәкләп алып чыга.)

1 нче гном: Исәнмесез, балалар,

Саумысез, кунаклар.

2 нче гном: Бүген сездә күңелле,

Берәр бәйрәм түгелме?

3 нче гном: Матур чыршы янында,

Күңелледер тагын да?

Кар кызы: Кечкенә дусларым минем! Сезгә Кыш бабай балаларга бик матур уенчыклар ясарга кушкан иде бит. Кыш бабай килеп тә җитәр, ә сезнең әле эшегез бетмәгән, бүләкләрегез әзер түгел.

4 нче гном: Хәзер чүкечләр алабыз,

Алтын кадаклар кагабыз.

5 нче гном: Әйдә эшкә тотыныйк,

Балаларны шатландырыйк.

6 нчы гном: Бер сугам, ике сугам,

Уенчык әзер була.

7 нче гном: Менә бит эш тә бетте,

Бүләкләр әзер безнең.

(Гномнар эшләгәр вакытта чыршының әле бер, әле икенче ягыннан

төлке башын тыгып карый.)

(Кар кызы гномнарның эшләре беткәч аларны ярымтүгәрәккә тезә, гномнар кулларындагы хохлама кашыклары белән оркестрда уйныйлар)

Кар кызы: Рәхмәт сезгә, гномнар, сезнең бүләкләрегезгә балалар бик шатланырлар, без аларны менә шушы матур тартмага салыйк та, матур бантик бәйләп, балаларга җибәрик. Бүләкләр белән тартмабыз тулды.

Алып баручы: Кадерле гномнар, безнең бәйрәмебезгә рәхим итегез!

Төлке: Менә урман буйлап бара идем, бик каты чүкеч тукылдаган тавышлар ишеттем. Бөтен урман яңгырап торды. Мин әллә куян үзенә яңа йорт саламы дип торам. Ә монда күрәм, сез бәйрәм итеп ятасыз икән.

Кар кызы: Рәхмәт инде сиңа, Төлке-хәйләбай. Бу юлы да бер кыңгыр эш майтарып йөрмисеңме икән син? Без сиңа ышанмыйбыз.

Төлке: Юк, юк, сез нәрсә инде!

Кар кызы: Яхшы Төлке-хәйләбай, әйдә бергәләп чыршы тирәли матур җыр җырлап алыйк.

Җыр: “Маленькой елочке”

Минем бары тик балалар белән бер кызык уен гына уйныйсым килә. Бөтенегезгә дә күзләрегезне йомарга кирәк, алайса тылсым килмәячәк.

Кар кызы: Ярый-ярый төлке дус. Без хәзер барыбыз да күзләребезне йомабыз, тик син безне алдама, яме!

Төлке: Юк-юк, кая ул! Сез күзләрегезне йомыгыз да санап торыгыз 1,2,3,…дип.

(Кар кызы һәм балалар күзләрен куллары белән каплыйлар. Ә төлке бу вакытта уенчыклар тутырган тартманы алып кача).

Кар кызы: (күзен ача). Балалар, ә төлке кайда соң? Ә тартмабыз кайда? Хәйләбай безне тагын алдаган бит. Ә без шуңа ышандык. Нишләргә инде хәзер безгә? Кыш бабай килер вакыт та җитә. Аңа нәрсә дип җавап бирербез инде? (Кайгыра)

(Шул вакыт кар бөртекләре очып керәләр).

Кар кызы: Дусларым, күрәсезме никадәр кар бөртекләре очып керде, димәк безнең Кыш бабабыз да ерак түгелдер. Кыш бабай килеп җитсә, ул безгә нишләргә кирәклеген әйтер әле. Ә аңарчы без кар бөртекләренең күңелле итеп биегәннәрен карыйк әле.

Кар бөртекләре” биюе.

(Бию бетүгә Кыш бабай килеп керә)

Кыш бабай: Исәнмесез, дусларым,

Нәни кыз һәм улларым!

Ерак-ерак илләрдән,

Сезне сагынып килдем мин.

Сезгә яңа елда шатлыклар, тазалык, бәхет, мул тормыш алып килдем.

Кар кызы: Исән-саумы, Кыш бабай! Без сине бик сагындык. Синең килүеңә бик шатбыз. Кечкенә гномнар синең әмереңне үтәделәр, бик матур уенчыклар ясадылар. Тик аларны тартмасы белән төлке-хәйләбай урлап китте. Балалар уенчыкларсыз калырлармы инде? Нишләргә хәзер безгә?

Кыш бабай: Ах бу явыз төлкене! Сораусыз кеше әйберенә тияргә ярыймы инде?! Ярый, мин аны бу эше өчен нишләтергә икәнен белермен. Хәзер, хәзер… Миңа үземнең ярдәмчем Кар бабайга шалтыратып алырга кирәк. Балалар, сездә телефон бармы? Ул бөтен урман буенча йөри, бөтен тирә-юньдәге хәлләрне белә. Бәлки ул безнең уенчыкларны урлаган төлкене дә күргәндер.

Кар кызы: Кыш бабай, менә сиңа телефон. (Телефон бирә).

Кыш бабай: Алло! Алло! Бу урманмы? Миңа кар бабай кирәк иде.

Кар бабай: Әйе, әйе, кадерле кыш бабаем. Бу мин, главный кар бабай. Менә сине ишетеп килеп тә җиттем. Нәрсә булды, бәлки пожарныйларны чакырыргадыр?

Кыш бабай: Юк, юк, бернинди пожар да юк. Безгә явыз төлкене табарга кирәк. Ул безнең уенчык тутырган тартмабызны алып качты. Күрмәдеңме аны? Зинһар табып китер үзен монда!

Кар бабай: Кайгырмагыз, дусларым, мин урмандагы бөтен сукмакларны, эзләрне беләм. Хәзер чаңгыларымны киям дә, бөтен урманны әйләнәм. Мине шушында гына көтеп торыгыз. (Китә).

Алып баручы: Кыш бабай, Кар бабай әйләнеп кайтканчы без балаларның һөнәрләрен карый торыйк әле. Алар син килешкә бик күп шигырьләр, җырлар өйрәнделәр.

7 б: Яшел чыршы тирәсендә

Җыелып бертугандай,

Әйлән-бәйлән уйный идек,

Килеп керде Кыш бабай.

Әй Кыш бабай, Кыш бабай,

Хуш киләсең, уз бире!

Шатланышып җыр белән

Каршылыйбыз без сине.

8 б: Әй Кыш бабай, Кыш бабай,

Хуш киләсең, уз бире

Кунак булып килер дип

Күптән көттек без сине

Әй, Кыш бабай, Кыш бабай,

Безнең сөйгән кунак син.

Ямьле үтсен кичәбез

Безне көлдер, уйнат син.

9 б: Үзең шаян, үзең юмарт

Үзең һаман шулай карт

Безнең белән бие, җырла,

Булмәбезгә ямь тарат.

Кыш бабай, Кыш бабай,

Кунакка килдең безгә

Уйнадык та, җырладык та,

Бәлки биерсең син дә.

Кыш бабайны биетү.

10 б: Әй Кыш бабай, Кыш бабай

Күптән таныш инде син.

Тик ни өчен Кыш әбине

Бер дә алып килмисең?

Безгә дигән күчтәнәчне

Ул үзе тутырамы?

Аннары сине озаткач

Гел өйдә утырамы?.

Ул да биеп йөрер иде

Безнең чыршы янында.

Кыш әбине дә калдырма

Тагын килгән чагында.

11 б: Ах, какой хороший

Добрый Дед мороз.

Из лесу нам елку

К празднику принес.

12 б: Он весь из снега, изо льда

И борода его седа.

Но каждый год его мы ждем,

С ним праздник к нам приходит в дом.

Он всем подарки нам принес

Конечно это…

(барысы бергә): Дед мороз!

13 б: Дед мороз, Дед мороз,

Деткам ёлочку принес.

А на ней фонарики,

Золотые шарики.

14 б: Кыш бабай, мине

Син бүген макта

Бер яшькә үстем

Син килгән чакта.

15 б: Дед мороз пришел на елку

Рады мы его встречать.

Будем весело кружиться,

Вокруг ёлки танцевать.

«Чыршы» җыры.

16 б: Матур бәйрәм җырыбыз

Яңгырагач еракка

Кыш бабабыз ишетеп,

Килде безгә кунакка.

Елмаеп ул эндәшә:

“Исәнмесез, дусларым.

Ямьле бәйрәм кичендә

Яусын сезгә котлавым”.

Нинди әйбәт уйныйбыз

Яшел чыршы янында.



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | Вперед → | Последняя | Весь текст


ядерное оружие 2007

Реферат на тему:

Ядерное оружие массового поражения

Подготовила: Диппель С.Н

21 группа

2014

Взрыв однофазной ядерной бомбы мощностью 23 кт. Полигон в Неваде (1953)

Ядерное оружие (или атомное оружие) — совокупность ядерных боеприпасов, средств их доставки к цели и средств управления; относится к оружию массового поражения наряду с биологическим и химическим оружием. Ядерный боеприпас — оружие взрывного действия, основанное на использовании ядерной энергии, высвобождающейся при цепной ядерной реакции деления тяжёлых ядер и/или термоядерной реакции синтеза лёгких ядер.

Поражающие факторы

При подрыве ядерного боеприпаса происходит ядерный взрыв, поражающими факторами которого являются:

ударная волна

световое излучение

проникающая радиация

радиоактивное заражение

электромагнитный импульс (ЭМИ)

рентгеновское излучение

Люди, непосредственно подвергшиеся воздействию поражающих факторов ядерного взрыва, кроме физических повреждений, испытывают мощное психологическое воздействие от ужасающего вида картины взрыва и разрушений. Электромагнитный импульс непосредственного влияния на живые организмы не оказывает, но может нарушить работу электронной аппаратуры.

Классификация ядерных боеприпасов

Все ядерные боеприпасы могут быть разделены на две основные категории:

«Атомные» — однофазные или одноступенчатые взрывные устройства, в которых основной выход энергии происходит от ядерной реакции деления тяжелых ядер (урана-235 или плутония) с образованием более лёгких элементов.

Термоядерное оружие (также «водородные») — двухфазные или двухступенчатые взрывные устройства, в которых последовательно развиваются два физических процесса, локализованных в различных областях пространства: на первой стадии основным источником энергии является реакция деления тяжелых ядер, а на второй реакции деления и термоядерного синтеза используются в различных пропорциях, в зависимости от типа и настройки боеприпаса.

Реакция термоядерного синтеза, как правило, развивается внутри делящейся сборки и служит мощным источником дополнительных нейтронов. Только ранние ядерные устройства в 40-х годах XX в., немногочисленные бомбы пушечной сборки в 1950-х, некоторые ядерные артиллерийские снаряды, а также изделия ядерно-технологически слаборазвитых государств (ЮАР, Пакистан, КНДР) не используют термоядерный синтез в качестве усилителя мощности ядерного взрыва. Вопреки устойчивому стереотипу, в термоядерных (то есть двухфазных) боеприпасах бо́льшая часть энергии (до 85 %) выделяется за счет деления ядер урана-235/плутония-239 и/или урана-238. Вторая ступень любого такого устройства может быть оснащена тампером из урана-238, который эффективно делится от быстрых нейтронов реакции синтеза. Так достигается многократное увеличение мощности взрыва и чудовищный рост количества радиоактивных осадков. С легкой руки Р. Юнга, автора знаменитой книги Ярче тысячи солнц, написанной в 1958 году по «горячим следам» Манхэттенского проекта, такого рода «грязные» боеприпасы принято называть FFF (fusion-fission-fusion) или трехфазными. Однако этот термин не является вполне корректным. Почти все «FFF» относится к двухфазным и отличаются только материалом тампера, который в «чистом» боеприпасе может быть выполнен из свинца, вольфрама и т. д. Исключением являются устройства типа «Слойки» Сахарова, которые следует отнести к однофазным, хотя они имеют слоистую структуру взрывчатого вещества (ядро из плутония — слой дейтерида лития-6 — слой урана 238). В США такое устройство получило название Alarm Clock (Часы с будильником). Схема последовательного чередования реакций деления и синтеза реализована в двухфазных боеприпасах, в которых можно насчитать до 6 слоев при весьма «умеренной» мощности. Примером служит относительно современная боеголовка W88, в которой первая секция (primary) содержит два слоя, вторая секция (secondary) имеет три слоя, и ещё одним слоем является общая для двух секций оболочка из урана-238 (см. рисунок).

Иногда в отдельную категорию выделяется нейтронное оружие — двухфазный боеприпас малой мощности (от 1 кт до 25 кт), в котором 50—75 % энергии получается за счет термоядерного синтеза. Поскольку основным переносчиком энергии при синтезе являются быстрые нейтроны, то при взрыве такого боеприпаса выход нейтронов может в несколько раз превышать выход нейтронов при взрывах однофазных ядерных взрывных устройств сравнимой мощности. За счет этого достигается существенно больший вес поражающих факторов нейтронное излучение и наведённая радиоактивность (до 30 % от общего энерговыхода), что может быть важным с точки зрения задачи уменьшения радиоактивных осадков и снижения разрушений на местности при высокой эффективности применения против танков и живой силы. Следует отметить мифический характер представлений о том, что нейтронное оружие поражает исключительно людей и оставляет в сохранности строения. По разрушительному воздействию взрыв нейтронного боеприпаса в сотни раз превосходит любой неядерный боеприпас.

Мощность ядерного заряда измеряется в тротиловом эквиваленте — количестве тринитротолуола, которое нужно взорвать для получения той же энергии. Обычно его выражают в килотоннах (кт) и мегатоннах (Мт). Тротиловый эквивалент условен: во-первых, распределение энергии ядерного взрыва по различным поражающим факторам существенно зависит от типа боеприпаса и, в любом случае, сильно отличается от химического взрыва. Во-вторых, просто невозможно добиться полного сгорания соответствующего количества химического взрывчатого вещества.

Принято делить ядерные боеприпасы по мощности на пять групп:

сверхмалые (менее 1 кт);

малые (1 — 10 кт);

средние (10 — 100 кт);

крупные (большой мощности) (100 кт — 1 Мт);

сверхкрупные (сверхбольшой мощности) (свыше 1 Мт).

Принцип действия

В основу ядерного оружия положены неуправляемые цепная реакция деления тяжелых ядер и реакции термоядерного синтеза.

Для осуществления цепной реакции деления используются либо уран-235, либо плутоний-239, либо, в отдельных случаях, уран-233. Уран в природе встречается в виде двух основных изотопов — уран-235 (0,72 % природного урана) и уран-238 — всё остальное (99,2745 %). Обычно встречается также примесь из урана-234 (0,0055 %), образованная распадом урана-238. Однако, в качестве делящегося вещества можно использовать только уран-235. В уране-238 самостоятельное развитие цепной ядерной реакции невозможно (поэтому он и распространен в природе). Для обеспечения «работоспособности» ядерной бомбы содержание урана-235 должно быть не ниже 80 %. Поэтому при производстве ядерного топлива для повышения доли урана-235 и применяют сложный и крайне затратный процесс обогащения урана. В США степень обогащенности оружейного урана (доля изотопа 235) превышает 93 % и иногда доводится до 97,5 %.

Альтернативой процессу обогащения урана служит создание «плутониевой бомбы» на основе изотопа плутоний-239, который для увеличения стабильности физических свойств и улучшения сжимаемости заряда обычно легируется небольшим количеством галлия. Плутоний вырабатывается в ядерных реакторах в процессе длительного облучения урана-238 нейтронами. Аналогично уран-233 получается при облучении нейтронами тория. В США ядерные боеприпасы снаряжаются сплавом 25 или Oraloy, название которого происходит от Oak Ridge (завод по обогащению урана) и alloy (сплав). В состав этого сплава входит 25 % урана-235 и 75 % плутония-239.

Варианты детонации

Существуют две основные схемы подрыва делящегося заряда: пушечная, иначе называемая баллистической, и имплозивная.

Пушечная схема

«Пушечная схема» использовалась в некоторых моделях ядерного оружия первого поколения. Суть пушечной схемы заключается в выстреливании зарядом пороха одного блока делящегося материала докритической массы («пуля») в другой — неподвижный («мишень»). Блоки рассчитаны так, что при соединении их общая масса становится надкритической.Данный способ детонации возможен только в урановых боеприпасах, так как плутоний имеет на два порядка более высокий нейтронный фон, что резко повышает вероятность преждевременного развития цепной реакции до соединения блоков. Это приводит к неполному выходу энергии (т. н. «шипучка», англ. fizzle). Для реализации пушечной схемы в плутониевых боеприпасах требуется увеличение скорости соединения частей заряда до технически недостижимого уровня. Кроме того, уран лучше, чем плутоний, выдерживает механические перегрузки.

Имплозивная схема

Эта схема детонации подразумевает получение сверхкритического состояния путём обжатия делящегося материала сфокусированной ударной волной, создаваемой взрывом химической взрывчатки. Для фокусировки ударной волны используются так называемые взрывные линзы, и подрыв производится одновременно во многих точках с прецизионной точностью. Создание подобной системы расположения взрывчатки и подрыва являлось в своё время одной из наиболее трудных задач. Формирование сходящейся ударной волны обеспечивалось использованием взрывных линз из «быстрой» и «медленной» взрывчаток — ТАТВ (Триаминотринитробензол) и баратола (смесь тринитротолуола с нитратом бария), и некоторыми добавками) (см. анимацию).

Принцип действия имплозивной схемы подрыва — по периметру делящегося вещества взрываются заряды конвенционального ВВ, которые создают взрывную волну, «сжимающую» вещество в центре и инициирующую цепную реакцию.

По такой схеме был исполнен и первый ядерный заряд (ядерное устройство «Gadget» (англ. gadget — приспособление), взорванный на башне в испытательных целях в ходе испытаний с выразительным названием «Trinity» («Троица») 16 июля 1945 года на полигоне неподалеку от местечка Аламогордо в штате Нью-Мексико), и вторая из примененных по назначению атомных бомб — «Толстяк» («Fat Man»), сброшенная на Нагасаки. Фактически, «Gadget» был лишенным внешней оболочки прототипом бомбы «Толстяк». В этой первой атомной бомбе в качестве нейтронного инициатора был использован так называемый «ёжик» (англ. urchin). (Технические подробности см. в статье «Толстяк».) Впоследствии эта схема была признана малоэффективной, и неуправляемый тип нейтронного инициирования почти не применялся в дальнейшем.

В ядерных зарядах на основе реакции деления в центре полой сборки обычно размещается небольшое количество термоядерного топлива (дейтерий и тритий), которое нагревается и сжимается в процессе деления сборки до такого состояния, что в нём начинается термоядерная реакция синтеза. Эту газовую смесь необходимо непрерывно обновлять, чтобы скомпенсировать непрерывно идущий самопроизвольный распад ядер трития. Выделяющиеся при этом дополнительные нейтроны инициируют новые цепные реакции в сборке и возмещают убыль нейтронов, покидающих активную зону, что приводит к многократному росту энергетического выхода от взрыва и более эффективному использованию делящегося вещества. Варьируя содержание газовой смеси в заряде получают боеприпасы с регулируемой в широких пределах мощностью взрыва.

Термоядерные боеприпасы

Мощность ядерного заряда, работающего исключительно на принципе деления тяжёлых элементов, ограничивается десятками килотонн. Энерговыход (англ. yield) однофазного боеприпаса, усиленного термоядерным топливом внутри делящейся сборки (Boosted fission weapon (англ.)русск.), может достигать сотен килотонн. Создать однофазное устройство мегатонного класса практически невозможно, увеличение массы делящегося вещества не решает проблему. Дело в том, что энергия, выделяющаяся в результате цепной реакции, раздувает сборку со скоростью порядка 1000 км/с, поэтому она быстро становится докритической и бо́льшая часть делящегося вещества не успевает прореагировать. Например, в сброшенной на город Нагасаки бомбе «Толстяк» успело прореагировать не более 20 % из 6,2 кг заряда плутония, а в уничтожившей Хиросиму бомбе «Малыш» с пушечной сборкой распалось только 1,4 % из 64 кг обогащенного примерно до 80 % урана. Самый мощный в истории однофазный (британский) боеприпас, взорванный в ходе испытаний Orange Herald в 1957 г., достиг мощности 720 кт.

Двухфазные боеприпасы позволяют повысить мощность ядерных взрывов до десятков мегатонн. Однако ракеты с разделяющимися боеголовками, высокая точность современных средств доставки и спутниковая разведка сделали устройства мегатонного класса практически ненужными. Тем более, что носители сверхмощных боеприпасов более уязвимы для систем ПРО и ПВО.

В двухфазном устройстве первая стадия физического процесса (primary) используется для запуска второй стадии (secondary), в ходе которой выделяется наибольшая часть энергии. Такую схему принято называть дизайном Теллера-Улама.

Энергия от детонации primary передаётся через специальный канал (interstage) в процессе радиационной диффузии квантов рентгеновского излучения и обеспечивает детонацию secondary посредством радиационной имплозии тампера/пушера, внутри которого находится дейтерид лития-6 и запальный плутониевый стержень. Последний также служит дополнительным источником энергии вместе с пушером и/или тампером из урана-235 или урана-238, причем совместно они могут давать до 85 % от общего энерговыхода ядерного взрыва. При этом термоядерный синтез служит в большей мере источником нейтронов для деления ядер. Под действием нейтронов деления на ядра Li в составе дейтерида лития образуется тритий, который сразу вступает в реакцию термоядерного синтеза с дейтерием.

В первом двухфазном экспериментальном устройстве Иви Майк (Ivy Mike) (10,5 Мт в испытании 1952 г.) вместо дейтерида лития использовались сжиженный дейтерий и тритий, но в последующем крайне дорогой чистый тритий непосредственно в термоядерной реакции второй стадии не применялся. Интересно отметить, что только термоядерный синтез обеспечил 97 % основного энерговыхода экспериментальной советской «Царь-бомбе» (она же «Кузькина мать»), взорванной в 1961 г. с абсолютно рекордным выходом энергии около 58 Мт. Наиболее эффективным по отношению мощность/вес двухфазным боеприпасом стал американский «монстр» Mark 41 с мощностью 25 Мт, который выпускался серийно для развертывания на бомбардировщиках B-47, B-52 и в варианте моноблока для МБР Титан-2. Тампер этой бомбы выполнен из урана-238, поэтому она никогда не испытывалась в полном масштабе. При замене тампера на свинцовый мощность данного устройства понижалась до 3 Мт.

Средства доставки

Средством доставки ядерного боеприпаса к цели может быть практически любое тяжелое вооружение. В частности, тактическое ядерное оружие с 1950-х существует в форме артиллерийских снарядов и мин — боеприпасов для ядерной артиллерии. Носителями ядерного оружия могут быть реактивные снаряды РСЗО, но пока ядерных снарядов для РСЗО не существует[1]. Однако, габариты многих современных ракет РСЗО позволяют разместить в них ядерный заряд, аналогичный применяемому ствольной артиллерией, в то время как некоторые РСЗО, например российский «Смерч», по дальности практически сравнялись с тактическими ракетами, другие же (например, американская система MLRS) способны запускать со своих установок тактические ракеты. Тактические ракеты и ракеты большей дальности являются носителями ядерного оружия. В Договорах по ограничению вооружений в качестве средств доставки ядерного оружия рассматриваются баллистические ракеты, крылатые ракеты и самолеты. Исторически самолеты были первыми средствами доставки ядерного оружия, и именно с помощью самолетов было выполнено единственное в истории боевое ядерное бомбометание:

На японский город Хиросима 6 августа 1945 года. В 08:15 местного времени самолёт B-29 «Enola Gay» под командованием полковника Пола Тиббетса, находясь на высоте свыше 9 км, произвёл сброс атомной бомбы «Малыш» («Little Boy») на центр Хиросимы. Взрыватель был установлен на высоту 600 метров над поверхностью; взрыв, эквивалентом от 13 до 18 килотонн тротила, произошёл через 45 секунд после сброса.

На японский город Нагасаки 9 августа 1945 года. В 10:56 самолёт В-29 «Bockscar» под командованием пилота Чарльза Суини прибыл к Нагасаки. Взрыв произошёл в 11:02 местного времени на высоте около 500 метров. Мощность взрыва составила 21 килотонну.

Развитие систем ПВО и ракетного оружия выдвинуло на первый план именно ракеты.

Договор СНВ-1[2] делил все баллистические ракеты по дальности на:

Межконтинентальные (МБР) с дальностью более 5500 км;

Ракеты средней дальности (от 1000 до 5500 км);

Ракеты меньшей дальности (менее 1000 км).

Договор РСМД[3], ликвидируя ракеты средней и меньшей (от 500 до 1000 км) дальности, вообще исключил из регулирования ракеты с дальностью до 500 км. В этот класс попали все тактические ракеты, и в настоящий момент такие средства доставки активно развиваются.

И баллистические, и крылатые ракеты могут быть размещены на подводных лодках, обычно атомных. В этом случае подлодка называется, соответственно ПЛАРБ и ПЛАРК. Кроме того, на многоцелевых подводных лодках могут размещаться ядерные торпеды. Ядерные торпеды могут использоваться как для атаки морских целей, так и побережья противника. Так, академиком Сахаровым был предложен проект торпеды Т-15 с зарядом ~100 мегатонн.

Кроме ядерных зарядов, доставляемых техническими носителями, существуют ранцевые боеприпасы небольшой мощности, переносимые человеком, и предназначенные для использования диверсионными группами.

По назначению средства доставки ядерного оружия делятся на:

тактическое, предназначенное для поражения живой силы и боевой техники противника на фронте и в ближайших тылах. К тактическому ядерному оружию обычно относят и средства поражения морских, воздушных, и космических целей;

оперативно-тактическое — для уничтожения объектов противника в пределах оперативной глубины;

стратегическое — для уничтожения административных, промышленных центров и иных стратегических целей в глубоком тылу противника.

История

Путь к созданию атомной бомбы

В 1896 году французский химик Антуан Анри Беккерель открывает радиоактивность урана.

В 1899 году Эрнест Резерфорд обнаруживает альфа- и бета-лучи. В 1900 г. открыто гамма-излучение.

В эти годы открыты многие радиоактивные изотопы химических элементов: в 1898 г. Пьером Кюри и Марией Кюри открыты полоний и радий, в 1899 Резерфордом открыт радон, а Дебьерном — актиний.

В 1903 году Резерфорд и Фредерик Содди опубликовали закон радиоактивного распада.

В 1921 г. Отто Ган, фактически, открывает ядерную изомерию.

В 1932 г. Джеймс Чедвик открыл нейтрон, а Карл Д.Андерсон — позитрон.

В том же 1932 году в США Эрнест Лоуренс запустил первый циклотрон, а в Англии Эрнест Уолтон и Джон Кокрофт впервые расщепили ядро атома: они разрушили ядро лития, обстреливая его на ускорителе протонами. Одновременно такой эксперимент был проведен в СССР.

В 1934 г. Фредерик Жолио-Кюри открыл искусственную радиоактивность, а Энрико Ферми разработал методику замедления нейтронов. В 1936 г. им было открыто селективное поглощение нейтронов.

В 1934 г. физик из Венгрии Лео Силард запатентовал в Англии атомную бериллиевую бомбу[неизвестный термин].

В 1938 г. Отто Ган, Фриц Штрассман и Лиза Мейтнер открывают расщепление ядра урана при поглощении им нейтронов. С этого и начинается разработка ядерного оружия.

В 1939 г. Фредерик Жолио-Кюри запатентовал конструкцию урановой бомбы.

В 1940 г. Г. Н. Флёров и К. А. Петржак, работая в ЛФТИ, открыли спонтанное деление ядра урана.

В июне 1940 г. в США был образован Национальный комитет по оборонным исследованиям, Комитет по урану вошёл в его состав в качестве подкомитета.

Весной 1941 г. Ферми завершил разработку теории цепной ядерной реакции.

20 сентября 1941 г. в Англии на совещании Комитетом Начальников Штабов вынесено решение о немедленном начале строительства завода по изготовлению атомных бомб.

6 декабря 1941 г. в США принято решение о выделении средств и ресурсов на создание ядерного оружия.

Первый квартал 1942 г. Английский Военный Кабинет занимается вопросами организации производства урановых бомб.

В июне 1942 г. Ферми и Г. Андерсоном в ходе опытов был получен коэффициент размножения нейтронов больше единицы, что открыло путь к созданию ядерного реактора.

2 декабря 1942 г. в США заработал первый в мире ядерный реактор, осуществлена первая самоподдерживающаяся цепная ядерная реакция.

17 сентября 1943 г. стартовал «Манхэттенский проект».

16 июля 1945 г. в США в пустыне под Аламогордо (штат Нью-Мексико) испытано первое ядерное взрывное устройство «Gadget» (одноступенчатое, на основе плутония).

В августе 1945 г. на японские города американцами были сброшены первые атомные бомбы «Малыш» (6 августа, Хиросима) и «Толстяк» (9 августа, Нагасаки). См. Атомные бомбардировки Хиросимы и Нагасаки.

Послевоенное совершенствование ядерного оружия

Июль 1946 г. США проводят операцию «Перекрёстки» на атолле Бикини: 4-й и 5-й атомные взрывы в истории человечества.

Весной 1948 г. американцы провели операцию «Песчаник». Подготовка к ней шла с лета 1947 г. В ходе операции были испытаны 3 усовершенствованные атомные бомбы.

29 августа 1949 г. СССР провел испытания своей атомной бомбы РДС-1, разрушив ядерную монополию США.

В конце января — начале февраля 1951 г. США открыли Ядерный полигон в Неваде и провели там операцию «Рейнджер» из 5 ядерных взрывов.

В апреле — мае 1951 г. США провели операцию «Парник» (Operation Greenhouse).

В октябре — ноябре 1951 г. на полигоне в Неваде США провели операцию «Бастер-Джангл».

В 1953 году СССР провёл испытания первого транспортабельного термоядерного устройства.

В октябре 1961 г. СССР провёл испытания Царь-бомбы, самого мощного термоядерного заряда в истории.

Ядерный клуб

«Ядерный клуб» — неофициальное название группы стран, обладающих ядерным оружием. В неё входят США (c 1945), Россия (изначально Советский Союз: с 1949), Великобритания (1952), Франция (1960), КНР (1964), Индия (1974), Пакистан (1998) и КНДР (2006). Также имеющим ядерное оружие считается Израиль.

«Старые» ядерные державы США, Россия, Великобритания, Франция и Китай являются т. н. ядерной пятёркой — то есть государствами, которые считаются «легитимными» ядерными державами согласно Договору о нераспространении ядерного оружия. Остальные страны, обладающие ядерным оружием, называются «молодыми» ядерными державами.

Кроме того, на территории нескольких государств, которые являются членами НАТО и другими союзниками, находится или может находиться ядерное оружие США. Некоторые эксперты считают, что в определенных обстоятельствах эти страны могут им воспользоваться[4].

Испытание термоядерной бомбы на атолле Бикини, 1954 г. Мощность взрыва 11 Мт, из которых 7 Мт выделилось от деления тампера из урана-238

США осуществили первый в истории ядерный взрыв мощностью 20 килотонн 16 июля 1945 года. 6 и 9 августа 1945 ядерные бомбы были сброшены, соответственно, на японские города Хиросима и Нагасаки. Первое в истории испытание термоядерного устройства было проведено 31 октября 1951 года на атолле Бикини.

Взрыв первого советского ядерного устройства на Семипалатинском полигоне 29 августа 1949 года. 10 часов 05 минут.

СССР испытал своё первое ядерное устройство мощностью 22 килотонны 29 августа 1949 года на Семипалатинском полигоне. Испытание первой в мире термоядерной бомбы — там же 12 августа 1953 года. Россия стала единственным международно-признанным наследником ядерного арсенала Советского Союза.

Великобритания произвела первый надводный ядерный взрыв мощностью около 25 килотонн 3 октября 1952 года в районе островов Монте-Белло (северо-западнее Австралии). Термоядерное испытание — 15 мая 1957 года на острове Рождества в Полинезии.

Франция провела наземные испытания ядерного заряда мощностью 20 килотонн 13 февраля 1960 года в оазисе Регган в Алжире. Термоядерное испытание — 24 августа 1968 года на атолле Муруроа.

Китай взорвал ядерную бомбу мощностью 20 килотонн 16 октября 1964 года в районе озера Лобнор. Там же была испытана термоядерная бомба 17 июня 1967 года.

Индия произвела первое испытание ядерного заряда мощностью 20 килотонн 18 мая 1974 года на полигоне Покхаран в штате Раджастхан, но официально не признала себя обладателем ядерного оружия. Это было сделано лишь после подземных испытаний пяти ядерных взрывных устройств, включая 32-килотонную термоядерную бомбу, которые прошли на полигоне Покхаран 11—13 мая 1998 года.

Пакистан провёл подземные испытания шести ядерных зарядов 28 и 30 мая 1998 года на полигоне Чагай-Хиллз в провинции Белуджистан в качестве симметричного ответа на индийские ядерные испытания 1974 и 1998 годов.

КНДР заявила о создании ядерного оружия в середине 2005 года и провела первое подземное испытание ядерной бомбы предположительной мощностью около 1 килотонны 9 октября 2006 года (по-видимому, взрыв с неполным энерговыделением) и второе мощностью примерно 12 килотонн 25 мая 2009 года. 12.02.2013 была испытана бомба мощностью 6-7 килотонн.

Израиль не комментирует информацию о наличии у него ядерного оружия, однако, по единодушному мнению всех экспертов, владеет ядерными боезарядами собственной разработки с конца 1960-х — начала 1970-х гг.

Небольшой ядерный арсенал был у ЮАР, но все шесть собранных ядерных зарядов были добровольно уничтожены при демонтаже режима апартеида в начале 1990-х годов. Полагают, что ЮАР проводила собственные или совместно с Израилем ядерные испытания в районе острова Буве в 1979 году. ЮАР — единственная страна, которая самостоятельно разработала ядерное оружие и при этом добровольно от него отказалась.

Украина, Белоруссия и Казахстан, на территории которых находилась часть ядерного вооружения СССР, после подписания в 1992 году Лиссабонского протокола были объявлены странами, не имеющими ядерного оружия, и в 1994—1996 годах передали все ядерные боеприпасы Российской Федерации[5].

По различным причинам добровольно отказались от своих ядерных программ Бразилия, Аргентина, Ливия. В разные годы подозревалось, что ядерное оружие могут разрабатывать ещё несколько стран. В настоящее время предполагается, что наиболее близок к созданию собственного ядерного оружия Иран. Также по мнению многих специалистов, некоторые страны (например, Япония и Германия), не обладающие ядерным оружием, по своим научно-производственным возможностям способны создать его в течение короткого времени после принятия политического решения и финансирования.[6]

Исторически потенциальную возможность создать ядерное оружие второй или даже первой имела нацистская Германия. Однако Урановый проект до разгрома Третьего Рейха завершён не был по ряду причин.

Запасы ядерного оружия в мире

Количество боеголовок (активных и в резерве)

Примечание: Данные по России c 1992 г. и США c 2002 г. включают только боезаряды стратегических носителей; оба государства располагают также значительным количеством тактического ядерного оружия, которое трудно поддаётся оценке.

Ядерное разоружение

Осознание значительности угрозы ядерного оружия для человечества и цивилизации привели к выработке ряда мер международного характера с целью минимизации риска его распространения и применения.

Принцип нераспространения

Физические принципы построения ядерного оружия общедоступны. Также не являются секретом общие принципы конструирования различных типов зарядов. Однако конкретные технологические решения повышения эффективности зарядов, конструкция боеприпасов, методы получения материалов с требуемыми свойствами чаще всего публично недоступны.

Основой принципа нераспространения ядерного оружия является трудоемкость и затратность разработки, проистекающая из масштабности научных и промышленных задач: приобретение делящихся материалов; разработка, постройка и эксплуатация заводов по обогащению урана и реакторов для наработки оружейного плутония; испытания зарядов; масштабная подготовка ученых и специалистов; разработка и постройка средств доставки боеприпасов и т. п. Скрыть такие работы, ведущиеся на протяжении значительного времени, практически невозможно. Поэтому страны, обладающие ядерными технологиями, договорились о запрете бесконтрольного распространения материалов и оборудования для создания оружия, компонентов оружия и самого оружия.

Договор о запрещении ядерных испытаний

В рамках принципа нераспространения был принят договор о запрещении испытаний ядерного оружия.

Российско-американские договоры

С целью ограничения наращивания вооружений, уменьшения угрозы случайного их применения и поддержания ядерного паритета СССР и США выработали ряд соглашений, оформленных в виде договоров:

Договоры об ограничении стратегических вооружений в 1972 и 1979 годах (ОСВ-I и ОСВ-II).

Ряд договоров об ограничении стратегических наступательных вооружений (СНВ-I (1991), СНВ-II (1993), СНП (2002) и СНВ-III (2010)).

Договор о ликвидации ракет средней и меньшей дальности (1987).

Договор об ограничении систем противоракетной обороны (1972).

Яндекс.Метрика