Розділ 1. Передумови та причини Великих географічних відкриттів

1.1 Передумови Великих географічних відкриттів

Кінець XV — перша половина XVІI ст. — це час Великих географічних відкриттів, коли люди нової епохи шукали нових шляхів для досліджень над світом і природою. «Пробуджується бажання пізнати ближче тайни природи, невідомі країни, цілу землю з її незнаними просторами й таємничими океанами» [4; 163]. Взагалі Великі географічні відкриття — це комплекс найвизначніших відкриттів на суші і на морі, зроблених протягом майже всієї писемної історії людства [1;407]. Фінікіяни, греки й римляни у прадавні часи пізнали вже значні простори старого світу; у середньовіччі поширили географічний світогляд араби, нормани й учасники хрестових походів. А скільки ще має бути відкрито? Ще сплять у своїх пограбованих склепах люди невідомих нам племен. Чекають своїх «дослідників» джунглі Амазонії і басейни інших річок, приберегові пустелі і високогірні райони Мексики і Гватемали та інших баготочисельних куточків Нового Світу.

Однією з передумов Великих географічних відкриттів був розвиток техніки, який у XV-XVI ст. досяг великих успіхів. Селяни і ремісники продовжували нагромаджувати трудовий досвід і поліпшувати знаряддя праці. У гірництві й ремеслі почали застосовувати водяний двигун. Це давало можливість копати глибші шахти і добувати більше руди. Істотні поліпшення відбулися у виплавці та обробці металів. Із XIV ст. почали будувати домнивеликі плавильні печі. З добутого таким чином чавуну виплавляли залізо і сталь. Металу тепер виплавляли значно більше, ніж раніше. Його обробляли на спеціальних верстатах: токарних, шліфувальних, гвинторізних. Багато чавуну і заліза потрібно було для виробництва зброї. Було вдосконалено ручну вогнепальну зброю, з’явилися пістолети, важкі рушниці — мушкети. Тривалий час європейці не зважувались на далекі плавання у відкритому морі. Не маючи досконалих карт і морських приладів, мандрівники звичайно плавали в морях, що омивали Європу. Місцезнаходження корабля визначали тільки в ясну погоду за розміщенням зірок. Виходити у відкрите море стало безпечніше після того, як у моряків з’явився компас.

Перші ужили його, мабуть, китайці за дві тисячі років до н.е і використовували для визначення напрямку у пустелях; в ХІІІ-XIV ст. він був удосконалений і поширився по всій Європі, проте обладнання його залишалось дуже простим — магнітна стрілка, прикріплена до пробки і поміщена у посуд з водою. Ужиття компасу забезпечувало повернення кораблів додому, перед безцільною блуканиною по безкраїх морях, що давніше часто траплялося. [4; 164] Відкриття компаса призвело до перевороту у мореплавстві, як порох — у військовій справі, а перероблюваний процес — у металургії. Було винайдено також приладастролябію для визначення місцезнаходження корабля. Поліпшено також географічні карти, так, що моряк міг використати досвід давніших поколінь.

У часи середніх віків будова кораблів перейшла всесторонній розвиток. Галери, галони, каравели й інші судна італійців, турків, іспанців прийняли поліпшені форми й надавалися до далеких подорожей [4; 164]. У XV ст. було створено швидкохідний легкий парусник — каравелу. Це були рухливі, місткі і міцні судна. Вони мали три щогли з прямими й косими вітрилами й могли рухатися в потрійному напрямі не тільки при ходовому, а й при боковому і навіть зустрічному вітрі. На каравелах можна було вирушити в далекі морські подорожі. В 1459 р. перший корабель подібної конструкції з’явився на Балтиці. Всі кораблі з таким кріпленням обшивання в розмовній мові стали називатися «каравелами» від італійського cara bella («гарна форма»). Можна зробити висновок, що каравели як особливого типу судів (на зразок шхуни, барка або фрегата) у точному значенні цього слова ніколи не існувало. Це поняття завжди було трохи розмите. У часи Колумба вони вже були значно крупніше. Каравелою, між іншим, могли охрестити неф, якщо він мав гладке обшивання. Зважаючи на все, саме так обстояла справа із самою знаменитою каравелою — флагманським кораблем Колумба «Санта-Марією», що сам адмірал називав нао (неф). За свідченням Пантеро-Пантера, каравела — «дуже легке й бігке судно. Вона порівняно невелика, має чотири мрії…» [38] Вибираючи судно для своєї експедиції, Колумб свідомо віддав перевагу каравел. «Санта-Марія» мала водотоннажність близько 130 тон. Висота грота-щогли становила 28 м.

Були в географічних відкриттів і політичні передумови. Приміром, потужна морська держава Португалія володіла невеликою територією на заході Європи. Затверджуючи свою могутність, португальці всіма силами намагалися розширити свою державу за рахунок заморських земель. Причому, зусилля ці були настільки енергійними, що португальський принц.

1.2 Причини

До далеких подорожей вабили декого ідеалістичні мотиви — відкривати далекі невідомі народи і навертати їх на християнську віру. Але ще більшу роль відіграли матеріальні причини. Західна Європа була вже доволі густо заселена й у деяких країнах у населення була проблема, що полягала у неможливості знайти собі необхідного прожитку. Ці люди шукали собі нових засобів до життя і намагались знайти їх на морі. [4; 164] Ще однією причиною географічних відкриттів була торгівля, яка розвинулася під час хрестових походів і набула на кінець середньовіччя характеру постійних торгівельних зв’язків. Всілякі східні товари — прянощі (перець, кориця, гвоздика, імбир, мускатні горіхи тощо), цукор, ювелірні вироби, парфумерні товари, всякі східні тканини і т. ін. — дедалі більше входили в ужиток вищих і середніх класів Західної Європи.

Велика кількість посередників (араби, візантійці, італійці та інші) надзвичайно здорожувала вартість східних товарів. Купцям західних і північно-західних європейських країн віддалені східні ринки були зовсім недоступні. Завоювання турками Близького Сходу остаточно погіршило становище левантійської торгівлі. Думка знайти новий морський шлях до Індії, в обхід арабів і турецьких володінь, почала дедалі більше цікавити купців і моряків різних країн Західної Європи.

До пошуків казкової Індії спонукала європейців ще й інша причина. Товарне господарство, що розвинулося в Європі, потребувало великої кількості дорогоцінних металів. Таким чином, європейцям доводилось щорічно доплачувати певні суми дорогоцінними металами, внаслідок чого замість припливу золота й срібла до Європи вони відпливали з неї в східні країни. [8; 243] Отже, «проблема золота» перетворювалась на гостру економічну проблему, яка потребувала також якнайшвидшого розв’язання. У пошуках шляхів до Індії найбільш зацікавленними виявилися не італійські купці, а купці, з якими зв’язані феодали інших країн Західної Європи, що лежали в безпосередньому сусідстві з Атлантичним океаном. Цими країнами були насамперед Португалія й Іспанія. Економічними їх передумовами були кілька причин. [2; 179] Однією з цих причин було посилення в останній чверті XV ст. іспанської королівської влади, що раніше була обмежена. У формуванні іспанського королівства були присутні умови, виключно благосприятливі для обмеження королівської влади. [20; 719] Переломом у бік посилення королівської влади намітився наприкінці 60-х років XV століття. У 1469 році королева кастильська Ізабелла вийшла заміж за наслідника арагонського престолу Фердинанда, який через 10 років став королем Арагону. [24; 4]

Недовго могла вистоять остання мусульманська держава в Іспанії — Гранадський емірат — через декілька років після взяття іспанцями Малагі і Альмерії — останніх мусульманських портів — іспанські війська на початку 1492 р. вступили в Гранаду.

Закінчився восьмисторічний процес реконкісти — зворотнього завоювання християнськими державами піренейських країн, завойованих у 711 р. мусульманами — маврами. Такими були передумови і причини заокеанської експансії західноєвропейських країн.

Великі географічні відкриття були викликані розвитком продуктивних сил суспільства, ростом товарно-грошових відносин і необхідністю золота й срібла для подальшого обігу засобів, тому що гроші поступово ставали саме засобом обігу.

Передумовами епохи Великих географічних відкриттів стали досягнення науки й техніки, насамперед, в області кораблебудування й навігації.

Проте, далекі морські плавання стали можливими завдяки оснащенню судів компасами, а капітанів — географічними картами. На картах того часу невідомі, але передбачувані землі позначалися білими плямами або безформними утвореннями з написом «terra incognita». Метою прагнень до дальніх плавань приморських західноєвропейських країн було відкриття прямого морського шляху «до Індій», тобто до країн Південної і Східної Азії, які вважались «батьківщиною прянощів» і немовби буяли золотом. Феодалізм у Західній Європі в цей час знаходився на стадії розкладу, виростали великі міста, розвивалась торгівля як між європейськими країнами, так і між позаєвропейськами. [17; 3]

Об’єднання в одне королівство Кастилії і Арагону і митецька політика посилили королівську владу в обох країнах. Щоб приборкати іспанське дворянство, яке не воліло їм підкорятись королі організували союз міст «Святе братство»(Санта ермандад), яке виставило декілька тисяч людей для політичної служби і в декілька років очистило країну від розбійничих шайок розорившихся дворян.

До передумов відкриттів відноситься той факт, що внаслідок завоювання Гранади, що поклало край цїй, майже безперервній, війні в самій Іспанії, війні, що була ремеслом для тисяч дрібно поміщицьких дворян — «ідальго», ті залишились без справи. Тепер вони стали ще більш небезпечні для монархії і іспанських міст, що розвивались, ніж у роки реконкісти.

Розділ 2. Найважливіші морські експедиції XV- початку XVI ст.

2.1 Відкриття португальцями морського шляху до Індії

На жаль, найчастіше географічні відкриття носили характер військової агресії. Одна із самих сумних історій — відкриття в 1416 р. Канарських островів португальцем Велью, що досліджував західне узбережжя Африки. Щасливі Острови, Єлисейські Поля, сад Гесперид, Атлантіда… такими були перші назви Канарських островів, знайдені в грецьких і римських рукописах. Мова йшла про архіпелаг, населений аборигенними племенами гуанчес — високими, білошкірими людьми, що живуть у скелястих берегах, печерах або невеликих поселеннях, які складаються з круглих будинків. У 1496 р. цей народ показав велику відвагу і мужність у боротьбі проти приєднання до кастильской корони. Незабаром після відкриття португальці повністю знищили загадковий народ, що заселяв Канари. [39] За відкриттям Канарських островів в 1419 р. португальцями Зарку й Ваш Тейшейра були відкриті острови Мадейра й Порту-Санту, а в 1431 р. мореплавець Кабрал відкрив Азорські острови.

Столицею, де проживали португальські віце-королі, стало місто Гоа (на північ від Калікута). Дуже велике значення для португальського панування в Індії мало загарбання важливих торгових і стратегічних пунктів — міст Аден (біля виходу Червоного моря в Індійський океан) і Ормуз (у Перській затоці). Тим самим португальці повністю закривали старі торгові шляхи з Індії до Александрії Червоним морем і з Індії до Сирії через Месопотамію. У 20-х р. XVI ст. португальці захопили вже значну частину Зондського архіпелагу. Так за короткий час була створена велика португальська колоніальна імперія. Місце Александрії, а частково і Венеції, зайняло місто Лісабон, столиця Португалії. [18; 327]

У 1415р. у Генріха — третього сина короля Жуана І, прозваним сучасниками Мореплавцем, визріла думка дістатися Гвінеї морським шляхом і перехопити торгівлю у арабів, але для цьоьго потрібен був морський флот. Принц Генріх взявся за організацію мореплавства і розпочав з того, створив у південній Португалії , на мисі Сагреш, щось подібне до морської академії.

Тут було засновано обсерваторію, морську школу, суднобудівну майстерню, а також бібліотеку, в якій зберігалися численні книги про морські подорожі, географічні карти, рукописи. Перед ними були поставлені завдання удосконалити способи навігації, а головне з`ясувати чи можна дістатися Індії огинаючи Африкує. Досить швидко академія перетворилась на морський центр Європи. Смерть Генріха у 1460 році призвела до занепаду морської академії в Сагреші, але започаткована ним португальська експансія в Західну Африку вже не припинялася. Принц був призначений римським папою головою католицького ордену Христа і не мав права за своїм саном брати участь у морських плаваннях. У 1418 р. на південь було споряджено першу експедицію, але вона повернулась ні з чим — моряки боялися пливти до екватора, до мису Бохадор, що знаходився на узбережжі Африки, трохи на південь від Канарських островів. Екіпаж нової експедиціі 1434 р. як тільки дізналась що попереду мис Бохадор счинила бунт. Врятували справу хитрість кращого вихованця принца Генріха капітана Жіла Еаніша. Якби не він, то експансія Португалії на південь затрималася би на багато років. Насправді він повернув до відкритого моря і, коли земля зникла з очей, попрямував на південь. Але і його не покидав неспокій, з острахом чекав, що ось-ось закипить вода, почне чорніти шкіра. Та минав час, але нічого такого з моряками не трапилось, море було спокійним. У 1446 р. португальці досягли островів Зеленого Мису, і раділи як діти, побачивши буйну зелень. За таких обставин і дістали острови свою назву. Відкривши багаті береги Гвінейської затоки у 1471 р., португальці не дуже поспішали йти далі. На плантаціях Мадейри де у пункті, що назвали Золотим Берегом, збудували сильну військову факторію працювали завезені з Африки невільники.

Наприкінці XV століття в багатьох виникло запитання: чи вірне карта миру Птолемея? На цій карті Африка простиралася до Південного полюса, відокремлюючи Атлантичний океан від Індійського. Але португальські мореплавці встановили: чим південніше, тим беріг Африки більше відхиляється до сходу. Цю хвилюючу загадку вирішив португальський мандрівник Бартоломео Діас.

Вийшовши з Лісабона в 1487 р. на трьох кораблях., він в 1488 р. доплив до південного краю Африки й навіть обігнув її, незважаючи на жорстокий шторм. Самий південний виступ Африки Діас назвавши мисом Бурь. За цим мисом його кораблі ввійшли у води Індійського океану. Алі Бартоломео Діасу довелося на цьому закінчити свою подорож: змучена бурями команда зажадала повернення на батьківщину. Після доповіді Бартоломео Діаса про результати плавання португальський уряд розпорядився назвати південний мис Африки не мисом Бурь, а Доброї Надії — надії досягти Індії й інших країн Сходу морським шляхом. Надія ця незабаром збулася. Відпливши з Лісабона влітку 1497 р. на чолі невеликої флотилії з чотирьох кораблів, Васко да Гама (1460 — 1524) навесні 1498 р. досяг західного узбережжя Індії,обігнувши Африку, висадившись у місті Калікут. У серпні 1499 р. мандрівники повернулися з вантажем золота та індійських прянощів. За два роки важкого плавання з 168 чоловік команди живими залишилось лише 55 чоловік [15; 203]. Відкриття Васко да Гами справило у Португалії величезне враження.

Таким чином, перша експедиція Васко да Гами відкрила португальцям шлях у Каликут. [33; 41] Португальський король Мануел I (1495 — 1521) прийняв з цього приводу титул «повелитель Індії» і прізвисько «Щасливий». Уже 28 серпня 1499 р. Мануэл додав до свого титулу володіння Індією, ставши називатися: «Сеньйор Гвінеї, навігації, торгівлі Ефіопії, Аравії, Персії й Індії» [34; 111]. Мануел прагнув до встановлення монополії на торгівлю з Індією й хотів установити контроль над Індійським океаном. Тому 9 березня 1500 р. він послав в Індію флот з 13 кораблів під командуванням Алвариша Кабрала. Із цього моменту починається активне завоювання Індії, що переслідує торговельні й військово-політичні цілі [34; 112]. Метою даної експедиції було призначення адміністратора факторії в Калікуті, священиків і ченців для поширення християнства в Індії, також Мануэл наказував боротися з «маврами з Мекки», щоб установити повну монополію правителя Португалії на торгівлю спеціями. [33; 42] Там Кабралу дозволили організувати торговельну факторію й тим самим, Португалія зав’язала торгівельні зв’язки з індійськими містами Кончин і Кананор.

По шляху в Індію Алвариш Кабрал відкрив Бразилію, вона була названа «острів Віра Круш» й оголошена володінням португальського правителя. У липні 1501 р. Кабрал повернувся в Лісабон. У результаті експедиції Педру Алвариша Кабрала португальці одержали багато різної інформації про Індію, про народи індійські міста, що населяють, і торговців, що торгували в них.Але подорож Педру Алвариша Кабрала не досягло всіх цілей, позначених правителем Мануэлом I. Після цього король Мануэл у другий раз відправив в Індію Васко да Гаму (1502-1503 р.). [39]

2.2 Відкриття Колумбом Америки та її колонізація

Генуєць Христофор Колумб (1451 — 1506) запропонував у 1492 р. іспанському урядові Фердинанда й Ізабелли проект подорожі до Індії в західному напрямку. Колумб виходив із вчення про кулястість Землі. Іспанський уряд прихильно поставився до проекту Колумба. 3 серпня 1492 р. невелика ескадра у складі трьох кораблів вийшла з гавані Палос в Атлантичний океан.

Якщо користуватися офіційними документами для визначення найближчої мети першої експедиції Колумба, то потрібно в першу чергу, пікреслити, що глухе згадування про материк все ж могло відноситись лише до Азії: ніякого іншого материка, окрім Азії, — по стародавнім і середньовічним уявленням — не могло бути в північній півкулі на захід до Європи, за океаном (нові материки могли бути лише у південній півкулі). [26; 18] 12 жовтня 1492 р. Колумб відкрив один з Багамських островів у Карибському морі поблизу Центральної Америки. Незабаром він відкрив сусідні великі острови Гаїті і Кубу. В одній з наступних подорожей Колумб виявив береги Південної Америки (поблизу гирла ріки Оріноко). Проте нова частина світу, відкрита Колумбом, не дістала назви за його ім’ям.

Порівняно із справжньою, «Східною Індією» нова, «Західна Індія» Колумба виявилася бідною, без міст і цивілізації. У тубільців траплялося золото та срібло, але далеко не в такій кількості, як сподівались іспанці. Колумб швидко впав у немилість двору.

У 1506 р. він помер у провінційному місті Вальядолід у злиднях, всіма забутий. Відкритий Колумбом материк дістав назву — «Америка», за ім’ям іншого італійця, флорентійця Амеріго Веспуччі (1452-1512). Амеріго здійснив кілька подорожей до «Нової Землі», у 1499 р. прийнів участь в експедиції Алонсо де Охеда, дослідивши детально північно-східні береги Південної Америки. [5; 15] Дослідник висловив думку, що це не Азія, а новий континент. Картографи вже з 1507 р. почали відмічати на своїх картах землі, відкриті Колумбом, загальною назвою «Земель Амеріго», пізніше була змінена на «Америка». [14; 135]

Відкриття Колумба викликало суперництво між Португалією й Іспанією за нові землі. Щоб запобігти зіткненням, обидві держави уклали між собою в 1494 р. договір у Тордесільясі, згідно з яким була проведена межа від полюса до полюса у 2053 кілометра на захід від островів Зеленого Мису. Усі нововідкриті землі і води на захід від цієї межі повинні були належати іспанцям, на схід — португальцям. У 1529 р. у м. Сарагоса було укладено новий договір, так стався перший поділ колоніального світу.

Колонізація Америки розпочалася відразу ж внаслідок її відкриття. Після відплиття Колумб залишив частину екіпажу затонувшої «Санта-Марії» на острові Еспаньйола (Гаїті) побудувавши там форт Навідад (Різдво). Колумб думав, що це Японія і дав колоністам завдання вимінювати золото. Після прибуття в Іспанію він написав королям листа в якому говорив таке: «Їх високості можуть бути певні, що я надам їм стільки золота, скільки потрібно, якщо їх високості сприятимуть мені своєю милістю, допомогою. Крім золота вони матимуть прянощі, бавовну — і стільки скільки забажають…» [13; 45] У цьому листі вказані всі плани іспанців щодо нових земель. Коли до Навідаду приплила друга експедиція Колумба, то знайшла спалений форт і трупи колоністів. Колоністи вели себе за відсутності Колумба як зграя злочинців, поки не натрапили на войовничого касіка Каонабо. Його воїни напали на Навідад, легко взяли форт. Відразу ж Колумб організував криваву каральну експедицію. Почалася колонізація островів Карибського моря.

Колонізація велась вогнем та мечем, і вона призвела до повної загибелі корінного населення. Після усунення Колумба від справ, в Америку ринулась маса авантюристів, хоча траплялися серед них і вчені (Амеріго Веспуччі). А тим часом ситуація в колоніях була дуже тяжкою. На Еспаньйолі довелося ввести заборону залишати острів боржникам. На одній з каравел, що прямувала на материкову колонію (нині Панама) виявили одного з ідальго-боржника на прызвище Васко Нуньєс де Бальбоа. По дорозі ідальго підняв на кораблі бунт, а дібравшись до колонії захопив там владу, і організував експедицію для пошуку Тихого океану. 1 вересня 1513 р. двісті конкістадорів вирушили в безсмертя. Лише 29 вересня кілька десятків солдатів перетнувши Панамський перешийок, дісталися Тихого океану. Пограбувавши місцевих індіанців, експедиція повернулась в колонію, де Бальбоа заарештували як заколотника та стратили. Але його приклад не зупинив інших шукачів пригод. 18 лютого 1517 р. сто конкістадорів на трьох каравелах під командуванням Ернандеса де Кордови відправились в експедицію та відкрили державу Майя. [14; 76] У квітні 1518 р. до Юкатану вирушила нова експедиція у складі 240 чоловік на чотирьох каравелах під командуванням Хуана Гріхальви.

Експедиція просунулась далі чим попередня і добралася до країни ацтеків Теночтітлану, там їх прийняли за богів і щедро обдарували золотом. Після повернення експедиції Гріхальву жорстоко покарали за те що він не завоював багату країну. Іспанці відразу ж почали готуватися до завойовницького походу. Керівником призначили молодого дворянина Ернана Кортеса. Вибір губернатора Еспаньйоли Дієго Веласкеса був невипадковий. Ернан Кортес встиг повоювати проти Гранади, вліз в борги. Веласкес не відпускав його на материк, але каравели вже вийшли в море коли в порт прибули солдати заарештувати державного злочинця Кортеса. Експедиція зупинялася в портах Тринідад і Гаванна, де поповнилася провізією та людьми. 18 квітня 1519 р. експедиція дійшла до узбережжя Мексики. Відразу ж було засноване місто Веракрус. Місцевий правитель за наказом з Теночтітлану щедро обдарував іспанців золотом та рабинями,

Кортес заявив що іспанці хворіють хворобою від якої одні ліки — золото і, що він повинен зустрітися з правителем Теночтітлану тлатоані Монтесумою. Переляканий тлатоані наказав затримати чужинців, даруючи їм золото. [20;89] В середині серпня 1519 р. конкістадори почали наступ на Теночтітлан. До іспанців приєдналися армії двох племен: тотонаків і тлашкаланців. Першою жертвою стало місто Чолула. 8 листопада 1519 р. Кортес вступив до Теночтітлана. При цьому Кортес сказав: «Звідсіля розпочнеться завоювання імперських володінь, саме тут знаходиться місце, яке диявол зробив своїм головним сховищем, і коли це місто підкориться нам, і підкориться без труднощів, то без труднощів буде завойована і решта»[16; 102].

Іспанці вступили до величного міста, населення якого нараховувало близько 120 000 чоловік (на той час Лондон — 40 000, Париж — 65 000). Тим часом з Веракруса надійшла тривожна звістка — Веласкес вислав 900 солдат, з них 100 кавалеристів з суворим наказом заарештувати Кортеса і доставити його на Кубу. Очолював експедицію друг губернатора Панфіло Нарваес.

Кортес віддав частину свого золота солдатам, а потім взявши 70 солдатів виступив назустріч Нарваесу. В Теночтітлані з армією залишився Педро Альварадо [8; 342]. В Теночтітлані спалахнуло повстання. В травні 1520 р. ацтеки звернулися до Альварадо з пропозицією: в обмін на право скористатися храмом вони обіцяли зняти облогу. Після початку богослужіння Альварадо наказав знищити ацтеків, що й було виконано. Коли по місту пронеслася чутка про новий злочин іспанців, десятки тисяч людей взялися за зброю, розпочався відчайдушний штурм палацу. Керував повсталими племінник Монтесуми Куаутемок. Саме в цей момент в місто ввійшов Кортес, якого пропустили в палац без перешкод. Іспанці опинилися в пастці. Гіганські втрати несли тлашкаланці та тотонакі, гинули і іспанці.

Полонених іспанців на очах товаришів приносили в жертву. 30 червня 1520 р. конкістадори вбили Монтесуму. В ніч на 1 липня іспанці пішли на прорив, коли добралися до каналів, виявилось, що мости зруйновані. Поки будували переправу з усіх боків вдарили ацтекські воїни.

Загинуло 800 іспанців, було втрачено всю артилерію. [6;198] Лише на початку 1521 р. Кортес зібрав нову армію, лише в червні після боїв з перемінним успіхом Кортес зміг приступити до штурму. Обложене місто протрималось до 13 серпня 1521 р., після чого тлатоані Куаутемок здався, перед тим встигши заховати скарби. У війні проти іспанців загинуло понад 300 000 ацтеків.

Про існування легендарної «золотої» країни Біру іспанці дізналися під час походу Бальбоа. Ця країна стала мрією Франціско Піссаро, іспанського конкістадора. В 1513-1535 рр. брав участь у завоюванні Панами й Перу, відкрив частину Тихоокеанського узбережжя Південної Америки із затокою Гуаякіль і Західну частину Кордильєрів, Анд, розграбував і знищив державу інків Тауантинсуйу, заснував міста Ліма й Трухильо. [22; 105]

У листопаді 1524 р. зібравши невеличкий загін Піссаро з компаньйонами відправилися на південь, але експедицію спіткала невдача. 10 березня 1526 р. каравели знову вирушили на південь і дійшли до інкського міста Тумбес. У 1528 р. з Панами прибув корабель, але без солдатів. 26 липня 1529 р. король підписав з Піссаро угоду. Піссаро був призначений генерал-капітаном, тобто правителем ще не завойованої країни. [23;39]

В січні 1531 р. експедиція відправилась у Перу. 16 листопада 1532 р. під час зустрічі іспанці перебили охорону і захопили інків в полон. Атауальпа запропонував іспанцям викуп — кімната заповнена золотом (4,5 на 7,5метрів), і дві кімнати заповнені сріблом (6,6 на 5,1метра і 10,5 на 5,1метра). На кожного вершника припало 40 кілограмів золота, а на піхотинця 20 кілограмів. Піссаро порушив свою обіцянку, і отримавши викуп почав судити інків. 19 серпня 1533 р.більшість інків було повішено. Гігантська і могуча імперія інків впала практично миттєво. [25;52].

Дуже дорого обійшлося іспанцям завоювання країни майя. Ще в 1527 р. 250 солдатів під командуванням Франціско Монтехо висадились на берегах Юкатану, наступного року Монтехо повторив похід, в якій конкістадори зазнали поразки і знову відступили. Третю спробу Монтехо зробив у 1533 р. У 1541 р. у країні почалася громадянська війна, склалося дві коаліції.

На чолі одніїє став Коком, а на чолі другої — Шіва. У 1541 р. загін в 400 солдатів на чолі з сином Монтехо знову вторгнувся на Юкатан і уклав союз з Шівою. В червні 1542 р. відбулась головна битва під іспанським селищем Меріда, де Коком зазнав поразки.

У 1536 р. іспанський загін на чолі з Гонсало Хіменесом набрели на столицю держави Чібча-муїсків — Боготу, де захопили гігантські скарби. У 1547 р. конкістадори на чолі з Педро Вальдівією перейшли річку Біо-Біо і вторглися в країну Аураканів (південніше Чилі). Із закликом «За свободу необхідно боротися» молодий вождь дав генеральну битву у 1553 р.: він заманив іспанців у пастку, де вони всі загинули, Вальдівія потрапив в полон, де його стратили. У 1885 р. Арауканія об`єдналась з Чилі. Закінчилась трьохсоттридцятирічна боротьба за незалежність.

2.3 Навколосвітня подорож Магеллана

Велике значення в історії географічних відкриттів мала подорож Фернанда Магеллана (1480 — 1521). Магеллан, подібно Колумбу, направляється до суперниці Португалії — в Іспанію. Іспанський король, вісімнадцятирічний Карл I, згодний прийняти його. Іспанія має потребу в золоті. Іспанія дала йому старі судна, непоказні на вид. Потрібний був ремонт, тільки й усього. І після того як кораблі упорядкували, у гавані Севільї вишикувалися п’ять білосніжних красенів. [10; 183]

«Проект Магеллана базувався а двох пунктах. По-перше, він вважав, що в південній частині Південноамериканського материка повинен бути прохід з Атлантичного океана в Південне море. По-друге, він думав, що Молуккські острови знаходяться ближче до Південної Америки, ніж вважалось раніше. [30; 57]

20 вересня 1519 р. п’ять суден Магеллана з екіпажем двісті шістдесят п’ять чоловік вийшли з аванпорту. Перехід від Магеланового проливу до Марианських островів був здійснений за три місяці і двадцять днів; весь цей час екіпажі кораблів відчували муки голоду. «Вони їли сухарі, проте то були вже не сухарі, а сухарна пиль, змішана з чев’яками, що зжерли сухарі. Від неї сильно тхнуло крисиною сечею» [26; 62]. 6 березня 1521 р. Магеллен і його супутники віддали якір на острові Гуам.

Від острова Гуам Магеллан відправився 8 березня 1521 р. на захід і 16 березня досяг Філіппінських островів (він назвав їх островами Сан-Лорасо). «Хоча Фернан де Магеллан зберіг голову на плечах, вдумливому спостерігачеві може здатися, що він її вже давно втратив» [16; 137].

«Силапулапу, правитель прилеглого острівця Мактан, усе ще противиться наверненню до християнства й не кориться Карлосу-Хумабону, хоча одне з його селищ спалений ущент. 27 квітня 1521 року після опівночі відданий наказ зайняти місця в трьох самих більших човнах флотилії. Шістдесят збройних чоловіків у панцирах і шоломах сіли в човни. Магеллан посилає сіамського купця до Силапулапу. [16; 138] Що трапилося потім, не може ніхто розповісти краще свідка, Антоніо Пігафетти: «Магеллан одним з перших був поранений стрілою вище коліна. Коли вони його оточили, він ще встиг обернутися, щоб подивитися, чи всі досягли човнів». [26; 70]

На трьох човнах залишилося всього 115 чоловік — людей не вистачало, і судно «Консепсіон» довелося спалити. Кілька місяців кораблі блукали в пошуках «Островів пряностей». На острові Тидоре іспанці дешево купили багато гвоздики, мускатного горіха й т.д. і розділилися: «Вікторія» з капітаном Хуаном Эль-Кано рушила на захід навколо Африки, а «Тринідад», що потребував ремонту, залишився. Капітан Эль-Кано, боячись зустрічі з португальцями, тримався значно південніше звичайних шляхів. Він першим пройшов по центральній частині Індійського океану і відкрив острів Амстердам.

6 вересня 1522 р. «Вікторія» завершила навколосвітню подорож і повернулася додому, трохи пізніше повернувся «Тринідад». Але на ньому привезли стільки пряносщів, що їх продаж компенсував втрату інших кораблів». [9; 204]

Подорож Магеллана відбувалась у 1519 — 1522 pp. і була першою в історії подорожжю навколо земної кулі. Подорож Магеллана являла собою цілу серію відкриттів:

Магелланова протока і Вогняна Земля в Південній Америці, численні острови у Великому океані, зокрема Філіппінські острови, Зондський архіпелаг і т. ін. Водночас ця подорож цікава як свого роду синтез іспанських і португальських подорожей. Португалець за походженням, Магеллан плавав, проте, на іспанських кораблях. Маршрут подорожі — іспанський (у західному, точніше, південно-західному напрямку). Та метою Магеллана (як і всіх португальських мандрівників) було досягти Індійського океану та його островів, що славилися прянощами. Із 265 чоловік, які вирушили в дорогу, назад повернулось лише 18. [19;49]. Подорожжю Магеллана дослідним шляхом було доведено кулястість Землі.

У 70-х рр. ХVI ст. у Тихий океан вперше проникли англійці, які до того часу підірвали морську міць Іспанії у Атлантиці. 13 грудня з Плімута вийшла до американських берегів флотилія пірата Френсіса Дрейка. 20 серпня 1578 р. вступив в Магелланову протоку і вийшов у Тихий океан. У 1580 р. корабель пересікла Тихий океан, вийшов до Філіппін і Молукк і, обійшов мис Доброї Надії, і в вересні 1580 р. повернувся в Англію. [29; 85]

До середини XVI ст. було відкрито шляхи до берегів Індії через Тихий океан. До 1488 р. португальські мореплавці обстежили все західне й південне узбережжя Африки (Б. Діас й ін.). В 1492-1494 рр. X. Колумб відкрив Багамські, Великі й Малі Антильські острови (1492 рік — рік відкриття Америки). Тепер уже й португальським кораблям треба плисти в Індію, за всяку ціну і якомога швидше! Підготовка прискорилася, були прикладені величезні зусилля. [35; 156] У 1497-1499 рр. Васко да Гама відкрив (за допомогою арабських керманичів) безперервний морський шлях із Західної Європи навколо Південної Африки в Індію; в 1513-1525 рр. іспанці перетнули Панамський перешийок і досягли Тихого океану (В. Нуньес де Бальбоа), відкрили затоку Юкатан, і все узбережжя Мексиканської затоки, завоювали Мексику й Центральну Америку (Е. Кортес й ін.), обстежили весь атлантичний берег Південної Америки.

Завоювання Флориди, Мексики було ускладнене войовничим і непідкорним духом корінного населення: майя, інків у Південній Амереці і індійців — у Північній. «Боротьба індіанців проти європейських колонізаторів тривала до кінця XIX сторіччя і дала яскравий приклад волелюбності, самовідданості та відваги». [12;11]

В 1519-1522 рр. Ф. Магеллан і його побратими зробили перше кругосвітне плавання (навколо південного краю Америки — через протоку).

Подорож Магеллана вважається однією з найбільших подій XVI ст.: експедиції, що відправилися на захід, повернулися назад зі сходу й довели таким чином, що Земля має форму кулі; уперше європейці перетнули найбільший з океанів- Тихий,відкривши прохід з Атлантики. Крім того, експедиція з’ясувала, що значно більшу частину поверхні землі займає не суша, як думали Колумб і його сучасники, а океани. Ім’ям Магеллана названі два зоряних скупчення (Більші й Малі Магелланові хмари) і протока. Всі подорожі Магеллана описав історіограф й учасник експедиції Антоніо Пігафетта.

Народи, виховані у віротерпимості, звикли до того, що кораблі, що припливали з багатьох країн, не представляють небезпеки. «Першим сигналом, на який варто було б звернути увагунаселенню, стало поводження португальців. Ледь увійшовши в зону цивілізації, прибульці почали захоплювати купецькі човни, вважаючи їхнім військовим здобутком, катували їхніх хазяїв, щоб одержати відомості, потрібні для подальшого плавання. І так просувалися на північ уздовж узбережжя, поки не ввійшли в сомалійський порт Малінді»[12; 15]. У зручних місцях португальці висаджувалися на берег і ставили особливі знаки («падрани»), що позначали, що дана земля відтепер володіння Португалії. Було покладено початок епохи колонізму.

Розділ 3. Географічні відкриття другої половини XVI — першої половини XVII ст.

Географічні відкриття відбувалися і у XVI та XVII ст. Ореляна де Франциско (бл. 1511 — 1546) — іспанський конкістадор, перший європеєць, що перетнув Південну Америку в самій широкій частині материка, дослідив середній і нижній плин ріки Амазонка (1541-1542). [24; 136] У пошуках нової «золотої країни» у грудні 1541 р. він перейшов у східній частині Кордильєр й відкрив повноводну ріку Напо — один із припливів верхньої Амазонки. 12 лютого 1542 р. бригантина Ореляни пройшла місце, де з’єднуються три ріки, і сама більша з них була «широка, як море». Мандрівники ще не знали про те, що вийшли на Амазонку — найбагатоводнішу річку світу. [24;137]

В другій половині XVI ст. іспанці здійснили ряд тихоокеанських експедицій, які мали на меті розшукати невідомий південний материк («Невідома Південна земля»). В результаті цих експедицій було відкрито Соломонові острови (1567 p.), 21 липня 1595 p. був відкритий скелястий острів, названий Магдаленою, це був острів Фату-Хіва в Максизській групі, що становили частину Південної Полінезії. 5 серпня 1595 р. флотилія покинула Маркізські острови. За два тиждні іспанці розашували на островах три хреста і вбили двісті чоловік. [29; 89]

Наступні великі подорожі в південній частині Тихого океану були здійснені голландцями. [18; 73] У 1616 р. голландець Шаутен де Горн відкрив найпівденнішу частину Америки — мис, який дістав його ім’я.

Західний берег значиться вже на одній карті 1542 р. за назвою Великої Яви, як частина великої Австралійської землі, що, на думку тодішніх учених, оточувала весь південний полюс земної кулі. В.Янцу в 1606 р., очевидно в перший раз підійшло до берега австралійського материка. Незабаром після того іспанець Торрес досяг цього берега зі східної сторони. Західний берег був відкритий в 1616 р. капітаном Дірком Гартогом, а в 1619 р. купці Едель і Гутман пристали до нього. В 1627 р. Петер Нюітс відкрив частину західного берега, що лежить до сходу від мису Лейвина, і дав їй назва Нюітсленда.

Протягом 1642 — 1644 рр.співвітчизник Горна Абель Тасман обстежив Австралійське узбережжя і довів, що Австралія — це новий континент. [ 11; 27] Ім’я дослідника збереглося за о. Тасманією. Протягом XVI — XVII ст. Великі географічні відкриття було зроблено і в Північній півкулі. Генрі Гудзон (1550 — 1610) проникає углиб Північної Америки, досліджує невідому річку та затоку, пізніше названі його іменем. Вільям Баренц (1550 — 1597) у 1590 — 1597 рр.обстежив море, яке пізніше назвали його ім’ям — Баренцеве море. У 1594 — 1597 рр. Він вже організував три експедиції до Нової Землі, під час останньої з яких загинув разом зі своїми супутниками.

Величезне значення мали російські географічні відкриття, що стосувалися дослідження Північного Льодовитого океану та північної частини Тихого океану. В 30-40-х рр. XVII ст. експедиції І.Москвітіна, В. Пояркова, Є. Хабарова обстежили Нижній Амур і склали вперше карту цієї ріки, острови Охотського моря та інші райони Далекого Сходу. Найбільшим географічним відкриттям на Далекому Сході було відкриття у 1648 р. сибірським козаком Семеном Дежнєвим крайнього далекосхідного мису (названого його ім’ям) і Берингової протоки, яка відділяє азіатський материк від Америки.

Таким чином оскільки відкриті Колумбом землі виявилися не частиною Азії, а новим материком, перешкодою на шляху до Індії й Моллукским островам постало питання про пошуки обхідного маршруту. В 1529 р. Іспанія й Португалія уклали Сарагоський договір про новий розподіл світу: Азія (за вийнятком Філіппінських островів) була визнана сферою інтересів Португалії, а басейн Тихого океану (Океанія) — Іспанії. Освоєння іспанцями Океанії почалося в другій половині ст.: були відкриті Соломонові острови (А. Менданья де Нейра; 1567-1569 рр.), Маркізські острови й о. Санта-Крус (А. Менданья де Нейра; 1595 р.

На початку XVII ст. підтвердилася популярна в Європі гіпотеза про існування великого південного материка (Австралія).

Можливо, ще в XVI ст. північне узбережжя Австралії відвідували португальці, однак честь її відкриття приписується голландцеві В.Янцу, що в 1606 р.виявив західне узбережжя півостріва Кейп-Йорк; у тому ж році іспанець Л.В. Торрес відкрив протоку між Австралією й о.Нова Гвінея (протока Торреса). В 1610-1630-х рр. голландські експедиції трохи обстежили північні береги континенту. Під час своєї першої подорожі (1642-1643 рр.) голландець Я.А.Тасман обігнув Австралію з півдня, довівши, що вона являє собою єдиний масив суши, і відкрив о.Тасманія, о.Нова Зеландія, острови Тонга й Фіджі; під час своєї другої подорожі (1644р.) він досліджував узбережжя затоки Карпентарія.

Європейські експедиції, головним чином в лиці голандських мандрівників, дослідили басейн Тихого океану і довели, що в ньому існують острови, які є не лише залюдненими, а й багаті рослинністю, тваринництвом. Великі дослідники відкрили острівний світ Океанії. Нові землі у цій частині земної кулі внаслідок відкриття також потерпали від європейської експансії.

Розділ 4. Значення великих географічних відкриттів в історії людства

Епоха Великих географічних відкриттів має вийняткове значення для європейської історії. Багато істориків називають її «часом великого прориву», і цьому є всі підстави. Саме в цей період були закладені основи капіталістичного способу виробництва, значно зріс рівень продуктивних сил, змінилися форми організації виробництва, прискорилися темпи економічного розвитку. Цей період вивликав переломні зміни у відносинах Європи з іншими цивілізаціями.

Протягом історії людського суспільства рівень і темпи соціально-економічного розвитку окремих народів і країн були нерівномірними, тому на етапі розкладання феодалізму в середині XV- XVII ст. зароджувалися й затверджувалися капіталістичні відносини. Їхнє становлення в різних країнах відбувалося також нерівномірно й відрізнялося більшою своєрідністю. Раніше всього наприкінці XIV в. елементи нового капіталістичного ладу заклалися у великих італійських містах, таких, як Флоренція й Генуя. В XV-XVI вв. вони одержали розвиток у Нідерландах й Англії. У цей час в інших європейських країнах ще панував феодалізм, хоча капіталістичний уклад уже поширився у Франції, Німеччині, Іспанії, Португалії.

Центрами розвитку буржуазних відносин були міста, де складався прошарок людей, що складали купці, лихварі і цехові майстри. Між містом і селом розвивалися товарно-грошові відносини, які підривали натуральні основи феодального виробництва. У результаті поглиблення суспільного й територіального поділу праці відбувалися зрушення в розміщенні продуктивних сил, їхній структурі, що вело до посилення обміну. Виникла нова форма організації виробництва — мануфактура. Для створення мануфактур необхідні були дві умови: вільні капітали й наявність вільних робочих рук. Ці дві умови створювалися в процесі первісного нагромадження капіталу, джерелами якого в епоху генезису капіталізму були доходи від зовнішньої торгівлі, грабежу колоній, виникнення системи державного боргу, податкового гніту й розвитку відкупної системи, політика протекціонізму, торгівельні війни між європейськими країнами й ін.

Першими створили колоніальні імперії Португалія й Іспанія, поділивши світ по меридіану, що проходить через Анлантичний океан.

Португалія, що була невеликою державою з населенням не більше одного мільйона чоловік і не мала військ, необхідних для підпорядкування більших територій, організувала свою систему їх гноблення за методом «крапкової» колонізації. Зі створених там факторій португальці відправляли награбоване в Європу. Монопольним постачальником колоніальних товарів для Західної Європи став Лісабон. Однак сама Португалія в 1580 р. була завойована іспанським королем Пилипом II (1527-1598). Тому вона втратила колонії. Через 60 років Португалія звільнилася від іспанського панування, але повернути азіатські володіння їй не вдалося.

Іспанія як єдина держава утворилася в 1479 р., коли на основі династичної унії об’єдналися королівства Кастилія й Арагон. В XVI ст. Іспанія затвердилася як абсолютистська держава, вона досягла значного економічного підйому й політичного піднесення. До середини XVI ст. на території Центральної й Південної Америки заклалася величезна іспанська колоніальна імперія. Іспанські конкістадори за допомогою вогнепальної зброї й обману легко захопили найбільш багаті й найбільш населені частини Нового Світа — держави ацтеків у Мексиці й інків у Перу. Відкриття Америки спричинило закладання підвалин експлуатації корінного населення, що супроводжувалося жорстокими і кривавими діями з боку європейців. Корінне населення чинило сильний опір, але протистояння було нерівне. «24 березня 1494 року 200 іспанських піхотинців і 20 кіннииків, взявши з собою собак людожерів, спеціально видресованих для витравлювання людей, вступили у Вега Реаль і дали бій індійському ополченню.Озброєні тростниковими дротиками, індійці були розбиті. В боях індійці понесли невеликі втрати, але багато тисяч мирних жителів обох статей загинуло від куль карателів або були роздерті собаками» [27; 504].

Спочатку основним методом експлуатації колоній був неприкритий грабіж. Головним же джерелом доходів від колоній стала потім торгівля, що була нееквівалентної й приносила надзвичайний прибуток 300-400%, 800%.

У колоніальному грабежі брали участь й інші європейські країни. Крім Португалії й Іспанії, заокеанські колонії мали Голландія, Англія, Франція, Німеччина, Швеція й ін. Колонізатори, і насамперед Іспанія, стали використовувати в створюваних маєтках примусову працю місцевого населення — идійців. Це вело до масового вимирання тубільців. В умовах дефіциту робочої сили на знову відкритому континенті колонізатори знайшли вихід з положення за рахунок привозу негрів з Африки, які використовувалися у якості рабів і стали в іспанських колоніях основною продуктивною силою. Работоргівля забезпечувала вийнятково високий прибуток і стала одним із джерел первісного нагромадження капіталу. Майже три століття існував і діяв «диявольський трикутник», маршрутами якого здійснювалась работоргівля.